Unknown

Еквідж, Еллі, Кефф та я сиділи за столом на кухні. Трійка безсмертних обмінялися поглядами й, смакуючи індійський трав’яний напій, Престон розпочав з питання:

-Скільки часу ти прожив, коли був смертним?

-У якому з життів?

-У тих, які ти пам’ятаєш…

-Пам’ятаю, як Адам вбив мене у двадцять років, після навчання у нього… Це був 1258 рік. Останнє своє буття прожив… Також двадцять років… – відповів, навіть не задумуючись над таким збігом. Берелі мені розповідав, що він вбив мене, аби я був молодим, коли стану безсмертним. Тут нічого мене не здивувало.

-Кожна людина має душу! – різко змінив тему Еквідж.

-Теж мені дивина? – засміявся.

-Не потрібно над цим глузувати! – застережно промовив мені Кефф, трішки розлютившись. Надалі я розумів, що розмова має бути доволі серйозною.

-А ось я не маю душі, – продовжив Престон. – На відміну від вартових, прості безсмертні не мають такої шани. Вам належить щось схоже на неї, якась її частинка живе у вашому особливому вічному тілі.

-Ми стомлюємося, коли застосовуємо свої надприродні здібності… Це єдине наше відчуття! Завдячуємо такою можливістю нашим умінням, які зберігають нашу душу, – додала Еллі.

-Вартові у цьому ракурсі нагадують смертних. Але повернімося до розмови… Кожна людина має такий собі життєвий час. Вона може прожити на світі стільки, скільки їй відведено. Потім вона перероджується, отримує нове тіло десь у іншому куточку світу. При цьому навіть не змінюючи зовнішності, що мала. Найцікавіше, що коли смертний перероджується, він проживає життя, аналогічне до попередніх: він робить однакові помилки, як от наївна дівчина, яка знову може покохати негідника, хлопець, який може знову стати негідником. Людина ніби потрапляє у цикл своїх недоліків чи переваг, вона ладна повторитися навіть у виборі продуктів харчування…

-Чи у виборі професії… – додав я, пригадуючи мамині слова про її роботу.

-Таке також можливо, – мовив Престон.

-Тобто, якщо хтось живе сорок вісім років у теперішньому житті, то стільки ж він проживе й у наступному?

-Якщо дехто цього не змінить…

-Хто це може змінити?

-Іноді це робить безсмертний, як у випадку тебе і Адама, інших вартових, а інколи це відбувається за незрозумілих причин.

-Про що ця розмова? До чого ви хилите?

-До того, щоб ти був готовий, коли побачиш усе на власні очі! – підвищила свій голос схвильована Еллі, а потім затихла.

-Після завтра Нелл відбуває на завдання, яке вартові виконують багато віків… Ти відправишся з ним. На місці він тебе проконсультує… Звикай, адже те, що зробить він, ти також змушений будеш робити!

-Захищати людей? – запитав я.

-Саме так… Обороняти їхній мир!

На цьому Престон завершив свою розповідь. Допивши чай, ми розійшлися по своїх кімнатах. Цього вечора не зміг заснути. З одного боку мене насторожила розповідь Престона. Я відчував, що там щось не те… Не те, що уявляв про роботу вартових! «Захищати людей для нас не повинно бути складним – ми ж бо безсмертні, це не має бути щось таке таємниче, про що мені не розповіли сьогодні…» Та й Еллі поводилась якось дивно. З іншого боку, Еквідж сказав, що вартові відчувають слабкість, коли застосовують свої надприродні сили. Я намагався згадати, чи відчував знемогу за час, який вже був безсмертним. Можливо, так… Можливо, якщо згадаю, то зможу відтворити ситуацію, коли це відбулося, помітити дещо, на що не звернув увагу минулого разу. Через прилив думок я не спав, цілу ніч намагався зайнятися справою, яка відволіче мене від здогадів щодо дня, який проведу з Неллом після завтра. Я не знайшов кращого варіанту, ніж почитати книгу з бібліотеки Еквіджа, що нараховувала чимало художньої літератури. До самісінького ранку занурювався у світ наукової фантастики та переживань головних героїв. З цього часу я зацікавився книгами. З них стільки всього можна дізнатися про людську природу, про її здатність хвилюватися й мріяти. Сам колись був такий, був живий. «Так! Я був живий… І доки про це пам’ятатиму, пам’ятатиму, як це – відчувати, доти буду собою! Зберігатиму свою душу!»

***