— А ту, протягом якої тебе не було вдома. Та хоч би застеріг… Нема й нема. День немає, ніч немає, знову день минає, а тебе, як і перше, немає… Що я могла думати, коли нині люди в місті пропадають, як у лісі глухому? Я вже й у міліцію дзвонила, у лікарні… І, навіть… навіть, — шморгнула носиком, — у морг… Слава Богу, повернувся… Живий. Але де ти був стільки часу?
— На Старокиївській горі з одним… мм… спецом посидів.
— Цілу добу?
— Бог з тобою, з годину, не більше. А потім той спец загадково щез, як на кілька хвилин чомусь раптово потемніло у світі білому…
— З яким це ти… спецом сидів?
— А з тим… що по чортівні різній та бісах, — відповів я, знімаючи куртку та літнього кашкета. — Сам не відаю, де він узявся і чому підсів до мене на лавочку… Хоча загалом з ним було цікаво. Правда, він якийсь дивний… очі жовтющі… І мов би має здатність чужі думки читати.
Дружина глянула на мене, вражено глипнула й застигла з розкритим ротом і щось намагалася сказати, тикаючи пальцем на мою голову…
— Що з тобою?
— Це з тобою… що? — Нарешті дружина повернула собі дар мови. — Хто тебе так… обкарнав? Для чого?
— Що ти мелеш?
Я глянув у дзеркало в передпокої і не впізнав себе: з розкішної шевелюри, чубатої кучми моєї на голові — ані волосинки. Наче хто бритвою пройшовся.
— Н-не знав… Я не стригся. Навіть не думав про таке…
— Не стригся, а прийшов стриженим… Ти хоч думай, що говориш. Подивися ще раз на себе уважніше…
Я подивився. У дзеркалі моя голова блищала суцільною лисиною — як відполірована. Це ж треба?.. І хто ж це мене обчикрижив, яка нечиста сила? Та ще й так утнула, що я нічого й не відчув. Якщо тільки вона, нечиста сила, — є, в чому я все ще сумнівався.
І тільки-но я подумав, що все ще сумніваюся в наявності нечистої сили, як у глибині дзеркала, відразу ж за моїм відображенням, у ньому виник він — недавній мій співрозмовник по Старокиївській горі, астрофізик і водночас спец із чортівні… Привиджений, примарений чи… реальний? Виник, наче з глибини дзеркала вийшов. Із його задзеркалля. І став позад мого відображення у тім… віртуальному чи якому там світі?
І підморгнув мені прискаленим жовтим оком.
«Ідіот» — дорікнув я йому подумки, показуючи на свою обстрижену голову.
Він лише насмішкувато розвів руками. Мовляв, що вдієш, довелося, адже ти не віриш у чудо.
І — зник. Розтанув у своєму задзеркаллі, як наче його й не було.
— З ким ти подумки полемізував? — насторожено озвалася дружина. — Чи ж бува не із своїм відображенням у дзеркалі?
Замість відповіді я процитував їй рядок з «Повісті врем’яних літ»:
— «Предивно бысть чюдо в Полотьскъ».
Процитував у Києві, в літо 2004-те.
ЧАЮВАННЯ З ДУШОГУБЦЕМ
Якось, коли він у черговий раз приніс мені борг — все ті ж три гривні, що їх у мене зазвичай позичав «до пенсії», — я, пригадую, саме зібрався чаювати, тож запросив і його на чашечку.
Він охоче погодився, але одразу ж і застеріг:
— А ви не погребуєте зі мною чай пити?
Я навіть не подивувався, лише запитав його:
— Але чого це я маю вами гребувати? Рогів, здається, у вас немає. А втім, хоч би вони й були, я не закомплексований.
— Але ж я… я — душогубець.
Він дивився на мене пильно і серйозно — аж надто серйозно, наче розігрував і чекав моєї реакції, — то вирішив — хоч у грудях у мене щось і тенькнуло, — йому знічев’я підіграти.
— Що ви, навпаки, я дуже люблю пити вечірній чай із душогубцями. Маю таке… мм… хобі. Чи, швидше, звичку. Це, знаєте, приносить мені зайву порцію адреналіну в кров.
Він розуміюче посміхнувся (а може, вирішив прийняти мою гру), але, мабуть, передумав, бо зітхнув і знову посерйознішав:
— Мало приємного — з душогубцем сидіти за одним столом. Порядні люди не люблять подібних компаній. Це мовби негігієнічно…
Він тоді саме вийшов — в який-то раз — із божевільні, але ні виглядом своїм, ні поведінкою, ні чимось іншим не нагадував пацієнта такого специфічного закладу, і я попервах ще не вірив, що він той… псих. Ми з ним мешкали в одному будинку, що біля міського парку, і частенько вранці моціонили разом на його алеях — не домовляючись, звісно, просто так виходило, що здибувались на біговій доріжці. Він із чіткою черговістю потрапляв у той лікарняний заклад, званий у просторіччі дурдомом. Особливо по весні. «Нестача вітамінів після зими», — посміхаючись, бувало, пояснював своє відвідання божевільні. Певно, йому кращало, бо через якийсь там час він знову повертався додому.