В сузір’ї Дракона

Чи, як майя кажуть, круглий. Тому й кінець у них кругом щасливий! Навіть попри урагани, що ні-ні та й залітають у ті краї, ледь чи не перевертаючи білий світ, коли й Острів Жінок теж зникає на якийсь час із білого світу. Але пролетить ураган і він знову зажовтіє прибережними пісками, заблакитніє водами і небом, і життя тоді неспішно повертається у своє звичне, віками й тисячоліттями второване русло. На острові різні житла, чимало там мурованих кам’яниць, але чимало й глиняних халупок, критих очеретом. Узбережжям, де кривуляють вузькі вулички, туляться один до одного житла бідняків, схожі на патріархальні українські курені на баштанах. Але господарям тих куренів, хоч вони й благенькі-благенькі, навіть найпотужніші урагани, особливого лиха завдати не можуть. Ну, здмуть їх, занесуть бозна-куди в океан, а за пару годин, як ураган полетить собі далі, вже й новий курінь стоїть. Тож не відчаюйся, на острівці стільки того очерету (та й швидко він росте, круглий рік!), що вистачить усім на курені. Були б лише мачете і роботящі руки. Та ще трішечки терпіння. І хоч одна весела пісенька для роботи.

За годину-другу, як полетить ураганисько далі, вже й стоятиме новий курінь — скільки там тієї роботи! — і життя й далі триватиме у білому світі Ісля Мугерес, щасливого Острова Жінок. Тому майя, невиправні оптимісти, і кажуть: кінець у них кругом щасливий. Маєш курінь з очерету — живи і радуйся життю, бо той курінь для тебе більше щастя, як для інших мурований палац. А знову налетить на Острів Жінок розлючений ураган — а він таки налетить! — розкидає по очеретині твоє житло, позаносить його чи не на край світу — ну й що з того? Чи й не причина для печалі? На острові он стільки того очерету! От і виходить, що в майя на Ісля Мугерес кінець кругом щасливий! Чим бідніші островитяни, тим вони бадьоріші, прямо хвацько-голінні і нічого не бояться — навіть ураганів. Бо чого ж його боятися? Хай тремтять ті, в кого муровані кам’яниці, а не очеретяні курені. З очеретяним куренем кінець кругом щасливий!

І коли, задумавшись, гляну, бува, на фотографію Альфредо Круса, що її я привіз на згадку з Мексики, як перед моїм внутрішнім зором заблакитніє синє-синє море, з чисто-прозорою водою і претеплою течією Гольфстріма (по-тамтешньому просто Гольф) і тоді з-за сліпучо-білих і жовтих пісків Ісля Мугерес лукаво виглянуть маленькі жіночі богині майя — Іксчель, Іксчебелакс, Іксгуніє, Іксгунієта (вона, о-он, здається, крайня), зодягнена, починаючи від пояса і нижче, але неодмінно з відкритими персами і привітно помахають мені руками… І хоч богині кам’яні, як здається на перший погляд та ще непосвяченим, але ж насправді — живі.

Бо ніхто ж не помирає назавжди.

ТАЄМНА АСАМБЛЕЯ ФАН-КЛУБУ «МИКОЛА ГОГОЛЬ» Повість-фентезі

— От так штука, панове-добродії!

— І не кажіть, мосьпане! Це не просто штука, а — ціла штукерія!

З підслуханої розмови двох добродіїв у 19-му столітті.

— Анекдот! — додав інший добродій, але вже століттям пізніше.

«… Нехай тим часом вони собі збираються й крадькома, — перше буде тайно, а потім буде явно».

Леся УКРАЇНКА.

… А ЗАПОВІТ НАПИСАВ ПІД ВРАЖЕННЯМ МАЛОРОСІЙСЬКИХ КАЗОК?

Дещиця замість передмови

… Коли року 1931-го, через 79 років по смерті Миколи Гоголя у Москві перезахоронюватимуть його прах — із Свято-Данилівського монастиря (це пристанище ченців тодішня влада переобладнувала під колонію для малолітніх злочинців, тож у зв’язку з цим монастирський некрополь підлягав ліквідації) — на Новодівиче — і відкриють труну, то жахно відсахнуться…

І було від чого. Череп небіжчика лежав повернутий на бік (з якого дива?). І — що й зовсім вже було моторошно, — матерія оббивки труни виявилася розірваною (на рівні складених на грудях рук покійника), наче хто її у відчаї шматував, марно шукаючи виходу з домовини — чи бодай ковтка рятівного повітря, якого не було, а була їдуча задуха і божевільний кінець…