В сузір’ї Дракона

А над закутим у крижаний панцир Дніпром, здавалося, не просто все завмерло, а — вмерло, і весни вже більше ніколи й не буде — не виглядай, не чекай, не сподівайся, не благай… Завірюха вила і стогнала по той бік Дніпра, хутко наближаючись і сюди. А що творилося під небесним склепінням! Я з трудом звів голову і, притримуючи шапку, намагався хоч щось там розгледіти — за віхолою, за небом планети Земля, де зараз перебуває душа Данила Печеніга, за крижаною безоднею Космосу, за відстанню у вісімнадцять світлових років, де неподалік Північного полюса світу все так же сяяв недосяжний Дракон, якого ми все ще були безсилі подолати. Навіть з допомогою Добра.

А може, нам взагалі не дано його подолати?..

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

«… І тоді пошуки зниклої астронавтки, що їх здійснювала Міжгалактична рятувальна служба в роках 2075-77 на планеті Р-004 системи Жовтого карлика-2, у сузір’ї Дракона, які, незважаючи на всі зусилля, не принесли бажаних результатів, були визнані недоцільними і припинені, а ім’я відважної підкорювачки Космосу Ірини Савенко було навічно занесене до Реєстру загиблих і зниклих безвісти астронавтів планети Земля».

Із Великої Космічної Енциклопедії, т. 29, стор. 345,

рік видання 2083-й.

ФЕНІКС — ПТАХ НЕ ТІЛЬКИ ЧАРІВНИЙ…

Непроходимі задушливі ліси, яким ще мить тому, здавалося, не буде останньої межі і взагалі поконеччя і які лише за один день блукань виснажили його до краю, коли він вже приречено нидів, що тут йому й каюк буде і тихо рехкав, як жаба в болоті (три яруси, все переплетене грубезними ліанами, що їх, прорубуючи йому лаз-хідник, ледве розсікав лазерний бластер), урвалася раптово. Він хоч і знесилено, але зітхнув полегшено (і треба ж було їхньому посадочному модулю затесатися в кляті джунглі і на додачу в цих глухих несходимих джунглях ще й вийти з ладу) і відразу ж збадьорився. Попереду і аж до обрію в гарячому мареві мріла савана — тропічний степ, зарослий високими травами, там і там виднілися то поодинокі дерева, переважно зонтичні акації, то цілі оази їх. Тягнучись до обрію, савани зникали за екватором.

Мружачись від яскравого сонця, Двоногий вийшов на спекотний путівець. Тягнучи за собою шлейф пилу, польовою дорогою рухалась колона бетеерів з п’яти машин в сіро-зелених камуфляжних плямах. Її замикали два середні танки, затягнуті маскувальними сітками, у яких стирчало зелене гілля. Позад колони ген-ген, наче видивляючись якусь здобич, сюди й туди носились великі торохтливі бабки — плямисті армійські гелікоптери.

«Нарешті! — полегшено зітхнув Двоногий. — Схоже на те, що моя вікова одіссея ось-ось завершиться».

Нетерпіння пошвидше зустріти собі подібних було таким великим, що Двоногий, забувши про все на світі, підстрибуючи й на бігу розмахуючи руками, подався назустріч колоні. Його вже загледіли, верхній люк головної машини відкинувся і на світ білий вигулькнула маленька голова в сіро-зеленій касці і чомусь в протигазі. Коли голова повільно повернулась, блиснули лінзи польового бінокля. І тієї ж миті татакнув кулемет. На путівці приснули фонтанчики пилу.

— Ти що, хомо сапієнс… придуркуватий?!. — вилаявся Двоногий, але вилаявся весело, беззлобно і крикнув, наче б його могли почути. — Проснись, служба, протри очі, а тоді й стріляй у білий світ. Я вас сто років не бачив, а ви…

На щастя, більше не стріляли. Але один бетеер, з’їхавши з путівця і роблячи гак, понісся цілиною з явним наміром зайти з тилу й відрізати Двоногого від лісу, хоч той і не збирався тікати. І Двоногий вперше з тривогою подумав: а чи не надто безпечно вийшов він на путівець? Військові є військові, та й невідомо яка зараз ситуація на Асірі. Такі бетеери, якщо йому не зраджує пам’ять, були на озброєнні ще сто років тому. А він, наївний, гадав, що з війнами на Асірі за час його такої довгої відсутності вже напевне ж покінчено… Викликала насторогу й голова, що стирчала з переднього бетеера — з якого лиха вона в протигазі? Невже, що з повітрям?.. Але тут йому спало на думку, що у військових просто навчання. Відпрацьовують якісь свої нормативи, от і понатягали протигази.