В сузір’ї Дракона

Ось тоді він і збагнув, що втратив свого друга. Єдиний був друг і того втратив, і, що найгірше, нічим не міг йому допомогти чи порятувати його. То як же тепер йому без друга жити?

— Не виглядай його… — зітхнула мама. — Я сьогодні з сусідкою в ліфті піднімалася, то чула, що наш трамвай зняли, — маршрут номер двадцять вісім ліквідували.

— Хто? — стрепенувся він.

— Хто ж, як не міська влада.

— Але чому… за що його зняли?

— Кажуть, скоро будуть знімати рейки та провід угорі, а вулицю розширять і заасфальтують.

І хлопчик наче згас. Звідтоді він більше не схоплювався о п’ятій ранку, не перебирався хутчій в коляску і не котив її до вікна, аби зустрічати свого друга. Тепер він днями лежав на спині на дивані і тупо дивився в стелю. І мав таке відчуття, що то знято його — з життя.

— Славуньцю, хіба світ клином зійшовся на трамваї? — мама якось намагалася розважити сина. — Їх он стільки в Києві бігає. А наш трамвай ліквідували буцімто заради безпеки, — його брови зійшлися вгору. — Мимо нас він ходить по рівному, далі теж іде по рівному, але коли повертає на Кловський узвіз, то потрапляє на дуже крутий спуск… А це під час ожеледиці небезпечно. Казали, десь у якомусь місті отак трамвай з крутого спуску зірвався, гальма відмовили йому і він погубив багато людей… От у нас і зняли. Щоб подібне бува не трапилося… А замість трамвая до вокзалу буде ходити автобус…

А якось серед ночі він раптом закричав…

Та так, що натомлена мати хоч і міцно спала, а схопилася од його крику, як наче хто її підкинув і злякана прибігла в його кімнату.

І лише тоді збагнула, що син кричав радісно:

— Дзвенить! Дзвенить!

— Хто? Хто дзвенить? — в кімнаті стояла глуха тиша. І з міста теж не долинало жодного звуку. У темних вікнах сусідніх будинків — жодної світлої цяточки.

— Трамвай, — вигукував він радісно і збуджено. — Чуєш? Трам-Трам!.. Він з’явився. Він знову почав їздити до вокзалу…

— Друга година ночі — які трамваї? Вони зараз стоять у депо, ранку чекають. Трамваї вночі не ходять.

— Але ж він дзвенів… дзвенів… Я чув…

У матері й руки опустилися.

— Синку, це тобі… приснилося.

А якось і матері приснився дивний сон. Буцімто йде вона вулицею, аж раптом щось як задзвенить!.. Лунко, весело. Вона аж відскочила. Голову звела, глядь — трамвай з’явився. Їхній трамвай, синів друг. З Лівобережжя їде мимо їхнього будинку і — дзеленчить, дзеленчить…

— Слава тобі, Господи, — перехрестилася мати. — Схаменулася міська влада, відновила наш маршрут. Треба хутчій сина обрадувати…

Глядь, аж її Славуньчик в кабіні водія трамвая. Упевнено так сидить і сам веселий, задоволений. Аж сяє. І власноруч веде трамвай. А два його вагони переповнені дітьми.

І коли ж він встиг вивчитися на водія?

А трамвай біжить по рейках — лунко, дзвінко…

Вона протерла очі — ні, таки й справді трамвай веде її Славуньчик. Виріс, змужнів, ожив. Ой, як то добре тепер йому буде жити. Бо скільки ж можна сидіти на тринадцятому поверсі в інвалідній колясці. А вгорі, над кабіною водія у скляному віконечку видніється напис: «Трамвай № 28. Київ — річка Рось».

Що за дивний маршрут як для трамвая? І як можна міський трамвай повести до річки Рось аж на Черкащину?

Хотіла було крикнути про це до сина, але в ту мить і проснулась.

І довго лежала схвильована сном, притискуючи руки до грудей — серце так колотилося, що здавалося ось-ось вискочить…

Згадала сон, як син повів трамвай до річки Рось і чомусь їй раптом недобре так стало, недобре… Аж страшно. Тіло наче стерпло й похололо. З трудом встала, накинула халат на плечі і, повна відчуття жахного і непоправимого, обережно ступаючи босими ногами, ледь дихаючи, зайшла до синової кімнати.

У ній яскраво горіло світло, хоч було дві години ночі.

Диван, на якому він спав — порожній, коляска, у якій він сидів біля вікна, теж стояла порожньою…

А вікно було відчинене, а за ним — чорна, жахка порожнеча. Як прірва… Вона боялася підійти до вікна і виглянути вниз, а тому з останніх сил переконувала себе, що син її і справді повів трамвай до річки Рось, зеленої-зеленої, повної білого ромену… де на жовтих піщаних берегах походжають статечні чорногузи, а на плесах сплескує риба… І що там його неодмінно зустріне Іван Семенович Нечуй-Левицький і вони, сидячи під вербами, разом вже слухають, як зозулі комусь кують довгі та щасні літа…

ПОКАЖИ МЕНІ УВІ СНІ СВОГО УБИВЦЮ

… Ні, що не кажіть, а щось таки є у світі білому, у людській душі — те, що невідомо не лише нам, простим смертним, а й навіть нашим мудрецям. Одну з таких історій про фатальні передчуття я й зважуюсь вам переповісти. Мабуть, багато хто може розказати про подібні випадки, але мовчить, щоб його не сприйняли за схибленого. Чи за прихильника містики. Хоч випадки, повторюю, трапляються з багатьма. Але ви вже мені повірте — що було, то було.