В сузір’ї Дракона

І коли вже місто залишилося позаду, а попереду, здавалось, була воля, невідь де на її шляху взявся рів з валом вибраної землі. Екскаватори вирили його, певно, давно, бо на валові вийнятої землі вже росли бур’яни. Липа сяк-так дошкутильгала до рову, заглянула в нього і зрозуміла, що їй не здолати такої перепони. Невже їй так і не судилося вирватися з міста? Ось-ось підніметься сонце і своїм пекучим промінням висушить і вб’є її коріння, що й так вже задихається без води. Треба було квапитись, шукати рятунок. Невже ніде не кінчається цей жахливий рів, що гігантським удавом оперезав місто? Ледве тягнучи коріння, що вже почало висихати і відмирати, липа подибуляла понад ровом, усе ще сподіваючись знайти прохід. Зненацька позад неї загула машина. Липа поспішно лягла на землю, вдаючи вирване з корінням дерево, яке хтось за непотрібністю викинув за околицю міста.

— Тату, та ось же вона! Та липа, що вночі пішла з нашої вулиці.

На якусь мить Віктору Леонідовичу здалося, що це й справді та липа, яку вони бачили вночі на своїй вулиці. Але як же вона тут опинилася?..

— Вона б дійшла до лісу, так через канаву не змогла перебратися, — вигукнув Петрик. — Давай їй допоможемо. Липа ще не зовсім зів’яла, коли її посадити у лісі, вона житиме.

Мимо них, натужно ревучи потужним мотором, проїхав КамАЗ з причепом, везучи довгі іржаві труби великого діаметра. Дорога понад ровом була геть розбита, і КамАЗ, в’їхавши в одну з баюр, забуксував. З-під коліс полетіло груддя і багно. Батько з сином відійшли подалі. Ревучи мотором і немилосердно чадячи димом, потужна машина, соваючись вперед-назад, кілька хвилин марно силкувалася вирватись із западні і, зрештою, зупинилась. Шофер вистрибнув з кабіни, обійшов з усіх боків машину з причепом, для чогось погупав ногою по колесах і забурмотів спересердя:

— Ну й начальство! Вези труби і вези! А що дороги катма — то його не цікавить. А в мене не вертольот, мені дорогу давай!..

Бурмочучи, він підібрав кілька цеглин, кинув їх під колеса. Потім наткнувся на липу, схопив її за верхівку і потягнув до машини.

— Та-ату-у!.. — зблід Петрик. — Та скажи йому… скажи…

— Що я йому скажу? — неохоче озвався батько.

— Що липа — жива. Вона ще ростиме, як її посадити. Так і скажи тому дядькові, тату!

Віктор Леонідович зробив було рух, але й зупинився на місці.

— Ми на своїй вулиці стільки дерев згубили, що не варто тепер через одну липу і нерви собі псувати.

— Дядю, дядю, — крикнув до шофера Петрик. — Не кидайте під колеса липу, вона ще жива і буде рости!

— Виросте твоя липа під… колесами, — шофер підморгнув до Петрика. — Гуляй, малий! Як буде потреба, посадять нові дерева, їх у нас — навалом!

І засунув липу під заднє колесо.

Петрик хотів було кинутись до машини, та батько схопив його за руку. Шофер тим часом вскочив у кабіну, мотор заревів, машина рвонулась вперед, почувся тріск… Переломлена навпіл липа зігнулась удвоє, наче скорчилась, потужне колесо, скажено вертячись, підім’яло під себе обидві половинки дерева, потрощило їх, вдавлюючи в баюру, і КамАЗ, нарешті, вихопився на тверде.

— Поїхали й ми, — не дивлячись на сина, озвався батько. — Я й так уже на роботу спізнююсь. — І сердито крикнув: — Подумаєш, якесь там дерево потрощили! Цього добра, як казав той шофер, у нас і справді навалом! Тож не варто через такий дріб’язок і нерви собі псувати.

АГЕНТ ЧУЖОГО РОЗУМУ

Старий Сагайдак щез у ніч на 3 липня, коли йому виповнилося рівно сто років. Якраз тієї ночі на околиці Межиріччя з’явився неопізнаний літаючий об’єкт, знаний у нас за абревіатурою НЛО, — про цю подію і в газетах писали. Чи то був випадковий збіг обставин — зникнення діда й поява інопланетних гостей майже в один і той же час, — чи ні, я в ті дні достеменно ще не відав. Хоча вже тоді подейкували в селі та й у райцентрі, що НЛО, мовляв, «прихопив» із собою діда, бо де б він подівся? Але тим припущенням мало хто вірив. Нащо, мовляв, літаючому об’єктові чужого розуму здався земний шкарбун, бодай і чаклун, як про нього говорять?

А втім, не будемо поспішати, треба спершу розповісти вам, хто ж такий Савка Сагайдак насправді, та як я з ним познайомився.

Кілька років тому я почув, що в селі Межиріччя живе стариган-дідуган, котрий, буцімто, може накликати дощі й що ті дощі слухаються його і йдуть туди, куди він їм велить… Заінтригований такими чутками, я поїхав у село, розшукав Савку Сагайдака та прямо з порога й запитав його:

— Це правда, що ви дощі викликати можете? Розкажіть, як це вам удається, якщо це не таємниця.

— Звідки ж ти такий… дуже цікавий узявся? — гмикнув старий, плетучи корзину. — Вас багато таких, чи тільки ти один?.. Та й дуже довго доведеться тобі розказувати, сину, що я вмію та можу… Життя за довгий вік мене багато чому навчило. Ось і корзини людям із шелюги плету — сякий-такий заробіток маю.

І по хвилі: