В сузір’ї Дракона

Екіпаж добре знав, що творилося у небі рідної планети, доки спішно будувався зореліт — єдина надія на врятування танійського людства. За дванадцять років голуба зірка, підступна Зана збільшилась у небі Танії в п’ять разів і невдовзі досягла розмірів Яни, підійшовши до планети на відстань у 150 мільйонів кілометрів. І Танія, що від однієї зірки одержувала благодатне тепло і світло, із збільшенням другої почала катастрофічно гинути. Зникли зими, температура повітря піднялася вдвічі, потім утричі, грані між порами року розмилися, і на Танії встановилася пекуча спека, від якої ніде було сховатися і нічим захиститися. Міліли і висихали ріки, озера, а згодом надійшла черга і морів. Спікалися і тріскались колись родючі поля, ґрунт кам’янів. Вигорали сухі ліси. Величезної сили урагани і суховії здіймали хмари пісків і засипали на планеті все: сади, села, міста… А невмолима Зана все ближче і ближче підходила до планети, все пекучішим і лютішим ставало її проміння. Рослини вигорали, люди задихалися.

Та біда ніколи не ходить сама.

Зненацька почала свій страшний рух вперед і біла зірка — Яна. Процес зближення двох зірок наростав, і хоча їх поки що розділяли сотні мільйонів кілометрів, всепланетна катастрофа вже набирала темп. У зв’язку з рухом Яни астрономи зробили нові обчислення і доповіли Уряду, що тепер до кінця катастрофи залишається не 88 років, а рівно половина.

Сорок чотири роки.

Вже не чути було ні сміху, ні пісень, ні просто веселого гомону. Люди, яких засипали піщані бурі і палили жахливі світила, ходили, як чорні тіні… Зникали діти. Ті, які народилися раніше, вмирали першими, а нові більше не з’являлися. Та й навіщо народжувати дітей, коли живим уже немає місця, коли саме життя на Танії вже приречене.

В уцілілих містах (села вже були спалені і засипані піском) згасли вогні, а всі енергетичні ресурси планети (крім потрібних для будівництва зорельоту) були віддані астрономам. Спеціальні центри день і ніч посилали у напрямку кульовидної Галактики надпотужні сигнали біди, посилали їх щогодини — і так кожну добу, — але минали роки, а на ті сигнали так ніхто і не відгукнувся.

Ось за таких умов і стартував зореліт п’ять років тому. П’ять для зорепрохідників, а на Танії за цей час минуло ні багато ні мало — півстоліття. Повернення тяжким було ще й тому, що не мали вони сили позбутися щоденних болючих думок: а що там удома? Невже й досі голуба зірка продовжує свій страшний рух уперед?.. Все може бути, півстоліття минуло звідтоді. Рей зробив було спробу заборонити екіпажу аж до повернення жодним словом згадувати у розмові Танію та її катастрофу… Згадувати — не згадували, але хіба заборониш думати про неї? Навіть із своїми власними думками Рей нічого не міг вдіяти, а з чужими й поготів.

Правда, жевріла ще квола сподіванка на чудо: а раптом при поверненні пощастить зустріти чужий зореліт?

Не пощастило.

Повернулися на агонію…

Картина, яку вони побачили, була у тисячі разів страшнішою за ту, яку вони малювали в своїх уявах. Ближче як на десять тисяч кілометрів зореліт не міг наблизитись до планети. Танія, на якій уже не лишилося більше життя, була мертвою і горіла. Горіло все, навіть кам’яні гори плавились і стікали вниз жахливими ріками розжареної магми… Язики вогнів і шлейфи димів здіймалися до неба, у якому творилося щось незбагненне і неймовірне. Два колосальні світила, затуляючи собою півнеба, заливали мертву планету океанами всеспопеляючого вогню… Навіть потужні захисні фільтри не могли послабити оте пекло, і блок самозахисту корабля раз по раз сигналізував про зростаючу небезпеку. На фоні двох гігантських зірок диск Танії здавався маленьким і беззахисним. Так воно й було насправді.

Койль з допомогою астрономічних автоматів зробив підрахунки і заявив, що Танія горітиме ще десять-дванадцять років, а тоді впаде на голубу зірку.

— Увага!… Увага!.. — пролунав монотонний голос кібера.

— Небезпека навколо зорельоту продовжує наростати. Блок самозахисту готується до аварійної ситуації!

— Все! — сказав Рей. — Наша поміч вже нікому не потрібна. Будемо відходити від Танії.

— Для чого? — здивувався Койль.

— Щоб врятувати корабель. Його оболонка може не витримати високої температури. Крім того, не виключена можливість, що нас притягне Зана.

— Хай притягує, чи не все одно? — вигукнув Койль. — Пального в нас залишилося десь на півпарсека, а в радіусі найближчих 15 парсеків немає жодної планети. То кому ми і навіщо потрібні? І куди ми подінемось? Сімдесят мільйонів наших співвітчизників загинули, планета горить, більше людства у Всесвіті немає. Ми останні люди. То чого нам турбуватися про якусь там оболонку зорельоту?

Койль обхопив голову руками і застогнав.

Рей поклав йому руку на плече, хотів було щось сказати, але, певно, не знайшов слів утіхи (та й де їх узяти в такій ситуації?), і його рука, зсунувшись з плеча товариша, безвільно упала.