В сузір’ї Дракона

— Із минулого в майбутнє? Щось ми не чули, щоб смерчі так літали. До речі, громадянине, схожий на Романа Гордієнка, скільки вам років? — поспитала екскурсовод.

— Тридцять п’ять.

— От якраз у вашому віці й загинув той, за кого ви себе тут видаєте. Це ще раз свідчить, що ви не можете бути Романом Гордієнком!

Хитнувшись вперед, Роман пильніше придивився до свого портрета і тільки тепер побачив під ним дві дати: 1952–1987. Щодо першої, то все тут правильно, адже він і справді народився у 1952 році. Друга означала… Що вони понавигадували?

Роман розгублено озирнувся.

— На жаль, трапився нещасний випадок…

— Який це ще… нещасний випадок?

— Про подвиг вітряківського економіста я зараз і вестиму мову, — дівчина-екскурсовод на мить вмовкла, чекаючи, доки стихне гомін. — Отже, перенесемося в уяві на сто років назад. 1987 рік, село Вітряки. Роман Гордієнко одного ранку…

— Даруйте за деяку… мм… настирність, — знову озвався Роман, намагаючись бути ввічливим, — але я ще раз з усією відповідальністю заявляю: ніякого подвигу одного ранку я не здійснював!

— Вся суть у тому, товаришу Гордієнко, що ви до цієї миті ще не здійснили того, що майбутні покоління назвуть подвигом і за віщо через сто років у цьому музеї буде експонуватися ваше фото. Свій подвиг ви здійснете трохи пізніше, у всякому разі після відвідин краєзнавчого музею міста Вітряки.

Роман озирнувся до того, хто говорив, і побачив знайомого молодика з химерним апаратом на грудях.

— А-а… це знову ви із своїм інтерв’ю?

— Я переконався, що ви і є справжній Роман Гордієнко із села Вітряки року 1987-го, котрий якимось дивом опинився у нас.

— Нарешті! — зрадів Роман. — Хоч одному дійшло, хто я такий. Але, самі розумієте, мені від цього не легше. Я мушу негайно повернутися у свій час, подорож і так забарилася. Якимось чином мене заніс у ваш час триклятий смерч. Мені здається, що я, перебуваючи у вашому місті, пливу і пливу…

— З потоком часу?

— Не знаю, але пливу. Навіть розмовляючи з вами. Ось тільки, як мені повернутися додому, у свій час? У мене там дружина, дочка. Зрештою, там мої друзі, сучасники.

— Я певний, що ви повернетесь у свій час.

— Справді? Але як? Коли?

— Цього я не знаю, але ви повернетесь, адже ми, люди майбутнього, знаємо про ваш подвиг, котрий ви здійснете після повернення у свій час.

— І якщо вірити напису під моєю фотографією, — кивнув Роман на стенд, — я загину в тридцять п’ять літ? Краще б я цього не знав!

— Звичайно, було б краще для вас, якби ви цього не знали, — молодик взяв Романа під руку. — Ходімте, Романе Павловичу, на свіже повітря. Там і поговоримо.

Вони вийшли з музею, перетнули рухому стрічку тротуару по спеціальному містку й опинилися у сквері, на площі, де були квіти, скульптури, водограї. Присіли на лавочку і якийсь час мовчали, кожен збирався з думками. Над площею кружляли різнобарвні літальні апарати, одні з них приземлялися, висаджували пасажирів, інші, набравши їх, здіймалися і зникали в голубизні неба.

— Для початку давайте познайомимось, — порушив мовчанку молодик. — Мене звати Сергієм.

— Проклятий смерч! — не слухаючи Сергія, бубонів Роман. — Що він натворив!

— Смерч — лише причина. Поштовх, коли хочете. А вже потім почався несподіваний розвиток непередбачених подій.

— То як я можу існувати… ну, хоча б сидіти зараз з вами і розмовляти, находячись одночасно у двох часових вимірах, у 1987-му році і в 2087-му? В минулому і в майбутньому. В тому, що є, і в тому, що за мого життя ще не буде, як не буде, наприклад, міста Вітряків?..

— О, це пояснюється просто і… не просто. — Сергій, здається, нічому не дивувався. — При допомозі смерчу ви потрапили в схрещення двох часових потоків — реального для вас і майбутнього. Ось чому у вас відчуття, що ви пливете.

— То ти є насправді, шановний мешканцю міста Вітряків 2087 року, чи я розмовляю…

— Ні, не з марою ви розмовляєте, — посміхнувся Сергій. — У вашому часі мене немає. Ще немає, — уточнив він, — але в своєму часі я вже є. А ви потрапили у два часових виміри, ось чому ви є і там і там. Пояснити все це дуже складно, адже я не спеціаліст з питань фізичних властивостей часу.

— А хіба час може мати фізичні властивості?