В сузір’ї Дракона

Останнє нічне пильнування, три години ночі. Віталій давно спить. Моє чергування почалося з позапланового огляду місцевості — чомусь знову спрацювали датчики. Як я й гадав, у районі спрацьованих датчиків мишкувала лисиця. І — не одна. В цих краях вряди-годи бувають люди, тож звірина відчуває себе привільно. Хуторів навколо небагато, та й ті, що вціліли, майже спорожніли, забуті і владою, і Богом. Основне їхнє населення — діди та баби, нікому, до речі, не потрібні. Якось під час полкових навчань ми зустріли маленького, сухенького діда-пастуха. Сидів він на такій же, як і сам, старій конячині, теж маленькій і сухенькій. Загледівши озброєних людей, старий спішився і, ведучи на поводу свою худоребру конячину, підійшов до нас. Його очі сльозилися, голос був тихий і слабкий. Якось вже ми розговорилися, виявилось, йому — за вісімдесят (скільки точно, він уже й забув, але пам’ятав, що розпочав дев’ятий десяток), він народився тут, тут же, за його словами, збирався «землицею стати». В роки Другої світової війни, тоді старшина, він піднімав у цих краях солдат в атаку. Тоді тут проходила лінія оборони — чи не остання в країні, за велику ріку німці так і не пройшли. Витираючи рукавом очі, що раз по раз сльозили, старий розказував:

— Кинули їх, необстріляних, не навчених, вони тут і залишилися навічно. Ваш караул стоїть на кістках тих солдатиків… А я ось уцілів. Для чого — не знаю. Краще б з рєбятушками в землицю пішов. Все одно в цьому світі такі, як я, нікому не потрібні.

Крекчучи, старий з трудом виліз на свою худоребру конячку, на спині якої замість сідла лежав старий жилет на заячому хутрі, зітхнув:

«Тільки б знову не повторилось… А солдатики ті, де кого вибухом присипало, там і досі лежать. Навіть по-людському не поховало їх рідне отєчество, яке вони захищали… Ох, ох, що робиться в світі білому…»

Мої спогади урвала сирена датчика. Але на периметрі нічого підозрілого не виявилось, датчик просто спрацював і все. Чому? Дивно. Хоча таке рідко, та все ж трапляється. Може, підводить техніка, думав я, але тривога мене не залишала.

На пульті був повний порядок. З нудьги я заходився перегортати старий журнал бойового чергування. Ми зберігаємо їх як реліквії. Коли журнали закінчувалися, чергові насамкінець записували туди всяку всячину неуставну, типу: «До наказу — 130 днів! Хай порятує нас свята демобілізація!» А ось хтось старанно вивів хімічним олівцем на останній сторінці: «Хай живе гражданка — найкраща форма життя на Землі!» Гм… Вельми правдивий солдатський афоризм. Жаль тільки, що поки що час для такого життя ще не настав на планеті Земля.

Зрештою, я зробив черговий запис у журналі і тільки відіклав його, як раптом в карпомі почувся сторонній звук. Я завмер, прислухаючись. Звук линув з боку штольні патерни. По спині в мене пішов мороз — я добре чув чиїсь важкі кроки… Перше, що спало на думку — запросити в Одинадцятого код на відкриття сейфу зі зброєю — там лежать автомат Калашникова, пістолет Макарова з цинковими коробками патронів, гранати. Вже було потягнувся до тумблера зв’язку, але, отямившись, опустив руку. Що скажу Одинадцятому? Що мені щось здалося? Вчулося? Примерещилось? І це — на бойовому чергуванні? Чи фаза в мене поїхала? Кажуть, у декого з чергових таке трапляється від довгого перебування в тісних, закритих помешканнях. Особливо, під землею — не пам’ятаю, як ця хвороба називається. Але за такі штучки мене можуть зняти з бойового чергування і відправити в госпіталь. Треба взяти себе в руки. Все це — нерви. Недарма ж кажуть, що всі хвороби від нервів і тільки сифіліс від любові. (Тепер сифіліс замінили снідом). А в ракетників нерви особливо напружені. А ще як маєш багату уяву, то й не таке вчувається. Кепсько, як після довгого перебування в бункері починається слухова галюцинація, на нашому солдатському сленгу — галюн. Інша думка: але ж мені і раніше траплялося по два тижні сидіти замкненим без зміни і нічого подібного не траплялося.

Пультовий годинник показав чотири тридцять. Слава Богу, вже ранок. Це мене трохи підбадьорило, та й сторонні звуки, схожі на кроки, у штольні стихли. Я вже хотів було все це списати на свою багату уяву (згадав розповідь діда про те, що наш Карпом збудований на кістках непохованих солдат, от і маєш!), як зненацька таємничий шум знову повторився, наче зовсім поруч.