Варфоломієва ніч

– Яка там пенсія! Та я її у вічі зроду-віку не бачу!

– А за кого будете голосувати?

– Бо'йо'зна! Як голова скаже, так і буде. Збере паспорти і сам проголосує!

– І ви йому довіряєте? (Це знову ж таки Варфоломійович Дуже голосно, щоб чув увесь автобус).

– А що мені до того депутата! Він живе собі там, нагорі, сам собі керує і не знає, що діється на грішній землі. Він мені дров не привезе на зиму. А голова привезе. Як буде добре голові, буде добре й мені.

– Бабусю, не слухайте голову!

– А кого ж мені тоді слухати? Тебе, чи що?

– Мене послухайте. Ось цей хлопець вам місце уступив. Хоч він і кандидат у депутати, але їздить з вами в автобусі, як усі. І він знає, що у вас пучка не згинається. А Голова Ваш на «бобіку» ганяє і не знає, як вам, старенькій, живеться!

– Дитино! – зверталася зі співчуттям бабуся до Пашки. – То ти в депутати йдеш? Нащо воно тобі здалося, дитино? Вони ж тебе там з'їдять! Живцем! А не з'їдять – зроблять таким самим бузувіром, як і самі!

– Бог мені так дав, бабусю… – відмовляв той.

З хвоста автобуса озвався грубий бас (переважно це був бас, рідше – жіноче меццо-сопрано):

– А що це ви тут агітацію розвели? Це автобус, а не клуб!

– А ми тебе й не агітуємо! – сміявся Варфоломійович, із задоволенням відзначаючи: значить, і ззаду чутно. – Ми з бабусею розмовляємо.

– Я зараз вам «порозмовляю з бабусею»! – дядько настирно протискався до наших героїв. – Баламути! Я вам покажу, як народ збурювати!

– Слухай, друже, ми ж тебе не займаємо, і ти нас не чіпай! З'являлася велика червона пика з налитими кров'ю очима.

«Ого!» – думалося нашим героям. Мабуть, і кулачиська в нього такі ж самі! А той, наче телепат, витягав одного, розміром з головку капусти, й підсовував під носа Пашці:

– Чим пахне?

Наш молодий герой, не дуже освічений у народних фразеологізмах, розумів питання буквально. Нюхнувши кулака, казав:

– Таранькою.

Автобус заливався сміхом. Дядько ставав буряковим: – Як хвамілія?

– Печеніг!

– Ви чули, людоньки добрі, – Печеніг! З такою хвамілією ще й у депутати лізе! На сміх курям!

«Спасибі за рекламу» – тихенько бубонів Варфоломійович.

– А ти, Петре, – озивався хтось із автобуса, – помовчав би зі своєю хвамілією. Теж мені – барон фон Куцеперденко!

Автобус вибухав сміхом.

– І хто це там розгавкався? – розвертався Петро Куцеперденко, утрамбовуючи пасажирів.

Тут починалася маленька громадянська війна. Байдужих не було ніколи. Ті, що не любили голову, стояли на боці Пашки і Варфоломійовича. Тих, хто був за владу, завжди було значно менше. Тому вони мовчали.

З автобуса вилазили всі піднесені, розпашілі й збуджені, і всі незалежно від віку, статі і переконань дружно йшли у клуб на зустріч, що і передбачалося планом Варфоломійовича. По дорозі автобусна група затягувала в себе, мов снігова лавина, все нових і нових людей. Варфоломійович ішов і під носа бубонів: «Хоч би не наврочити! Хоч би не наврочити!»

На зустрічах у нашого молодого героя клуб завжди був переповнений. «Реклама, – хвалився сам собі Варфоломійович, – велике діло!»

Павло Іванович розпочинав свої виступи дуже просто:

«Дорогі мої батьки й матері, брати і сестри, сини і доньки! Оце я під'їжджав до вашого села і замилувався назвою «Демидівка» («Ільківці», «Петрова балка», «Цибулівка»). Яка гарна назва! Це ж колись якийсь козак Демид (Ілько, Петро, Цибуля) прийшов на цю святу землю, оселився і став жити. Біля нього селилися сини зі своїми сім'ями. Хтось колись прибивався до їхнього гурту, і так село росло-розросталося. Побудували собі церкву, дітям школу. І жили собі люди, господарювали, хто як хотів, хто як умів, і ніхто їм не вказував: сій те, жни тоді-то, віддай молоко за таку-то ціну. Я переконаний, що й вам такі бажання спадають на думку! Я не помиляюся?

Люди посміхалися і кивали. Практично ті присутні в залі, в кого ще хоч на краплину зберігся український приватновласницький інстинкт, починали відчувати симпатію до промовця.

Потім Павло Іванович розповідав про себе: як він народився у київському пологовому будинку з вікнами на зоопарк. І ніколи він не думав, «що людське суспільство – це той самий зоопарк, де кожна людина живе по суті в неволі, де панують тваринні і звірячі інстинкти, де панує закон джунглів і жорстока боротьба за виживання». Потім він розповідав про навчання у школі, про тяжку вчительську працю, про свого батька-вчителя і про те, що сьогодні, на жаль, цю працю не поціновано належним чином. І дарма. Як держава не розуміє, що не чиновники, а вчителі кують майбутнє держави, виховуючи молоде покоління? «Ну, хіба я не правий?»

Учителі прихильно кивали. Часом навіть плескали. Вони також поступово ставали симпатинами Павла Івановича. А це вже щось. На селі до них дослухаються.