Варфоломієва ніч

Так, за тим і за сим мерседес під'їхав до будинку обласного телебачення. У спеціальному залі зібралися всі кандидати в депутати. Атмосфера була нервовою. Всі поглядали один на одного специфічними поглядами. Специфічність тих поглядів можна порівняти із поглядами батьків учнів одинадцятих класів, які зустрілися на святі останнього дзвоника, тобто перед випускними іспитами. Ось, наприклад, вітається мама учениці Н. з мамою учениці В. Вони на повний рот посміхаються одна одній і сюсюкають: «Ой, яка ваша Катюша розумничка! Ой вона просто прєлєсть!» – «Ой, а яка ж красунечка ваша Нелюша!». А в душі одна думає: «От, падлюка! її донечка все життя була трієчницею, а за місяць до екзаменів стала срібною медалісткою. Тьху!» А тим часом мама другої і собі думає: «Щастить же декому: я тут плачу по двадцять доларів за урок кожному вчителеві і п'ятдесят доларів за те, щоб доця вивчила один білет на іспит і його ж і витягнула, а це стерво в діамантових сережках ходить! Жаднюга! І одного долара вчителям жаліє!»

Варфоломійомич, примруживши очі, стежив за Разіним. До того підійшов помічник і всунув йому в руки папірця. Разін пробіг його очима і підступно ошкірився. Варфоломійович занюхав підвох. Разін ходив туди-сюди по залі, читаючи папірця, немов завчаючи його напам'ять. Потім запхав його в кишеню. Варфоломійович бачив біленький кутик, що виглядав з кишені і заворожено дивився на нього, намагаючись поглядом проникнути в кишеню і прочитати записку. І раптом сталося чудо. Разін засунув руку в ту ж саму кишеню, щось пошукав і нарешті витяг з неї носовичка, щоб утерти спітнілий лоб. Водночас вивалився і папірець. Варфоломійович наступив ногою на нього і непорушно стояв. А коли кандидатів стали запрошувати у студію, схопив записку і почав нервово читати. Від хвилювання літери стрибали, і слова не ліпилися в речення. Він бубонів під носа окремі фрази: «жидо-масонська ложа», «клоунада», «перевертень», «зрадник», «упир», «збоченець», «Содом і Гоморра»… До нього підступив Васнецов і теж утупився в записку.

– Що робити, синок, що робити? – несподівано став заїкатися Варфоломійович і поглянув на зятя.

У того на очах забриніла сльоза. Не від тексту записки. Ні. А від того, що Варфоломійович назвав його синком.

– Папа! – ковтаючи клубок у горлі, сказав він. – Батьку! Я так давно чекав од вас цих слів!

– Зараз не до сантиментів! – командним тоном гаркнув Варфоломійович. – Дивись сюди. Це ж бомба!

– Согласен, бомба! – спокійно сказав Васнецов.

– Вона ж його погубить!

– Согласен, погубит! Только кого вы имеете в виду, папа?

– Як кого? Пашку!

– Вы что, папа! Работают профессионалы! Эту бумажку сочинял я!

– Як ти? Навіщо? Ти що, з глузду з'їхав?

– Плохо Вы обо мне думаете, папа! То есть, батьку. Ця бумажка, папірець – кінець Разіну, якщо, звичайно, він не здогадається нею знехтувати. А він не здогадається. Він просто обожнює бруд. І в ньому і захлинеться.

Варфоломійович недовірливо розглядав зятя. Неначе бачив його уперше.

Тим часом на моніторах з'явилася студія, в якій на стільцях у рядочок сиділи блискучі пики з круглими переляканими очима. Ті пики були втиснуті у плечі, а під напруженими підборіддями майоріли краватки, які, здавалося, душать шиї кандидатів у народні обранці.

Кандидати виступали за алфавітом.

Пашка виступав упевнений, усміхнений і симпатичний. Асистентки і помічниці режисерів та звукорежисерів зачаровано втупилися на нього через скляну звукоізолюючу шибку, витягуючи шиї, щоб краще роздивитися.

І було на що. Павло Іванович пустив у хід дві свої смертельні зброї. Перша зброя – це красиві білі руки з довгими пальцями і продовгастими нігтями; ті руки й пальці своїми фанаберіями притягували до себе всі погляди глядачів, що перебували в гіпнотичному стані, немовби чекаючи, що зараз з-під пальців вигулькне карта, кролик або голуб. Друга зброя нашого молодого героя – це голос. Даю голову на відсіч, ніхто зі слухачів і глядачів не запам'ятав жодного слова із сказаного Павлом Івановичем. Запам'яталося лише почуття невагомості й зачамріла голова. Хоча заради справедливості скажемо, що на цей раз наш молодий герой не ризикував, зважаючи на те, що його виступ записується. Тож таки сказав кілька слів про те, як бачить свою місію в парламенті, про сучасну економічну ситуацію і пообіцяв стояти на варті інтересів виборців. Хоча останнього міг цілком і не обіцяти: йому і так усі вірили. Адже правду казав Варфоломійович: народ любить чесних. Щоправда, вірити народ може одному, а голосувати за іншого. Таке теж буває. І не рідко.

Павло Іванович закінчив. Запанувала пауза. Всі продовжували заворожено дивитися на нього. Наш молодий герой зніяковів від паузи, що затяглася, і згадав про мамині рекомендації.

– Бажаю Вам, дорогі мої виборці, успішно пережити стихійне лихо, що зветься «вибори»!

У телестудії, а також теоретично біля екранів телевізорів, усі пробудилися від сеансу психотерапії і щиро посміялися над простим, але дуже актуальним дотепом.