Варфоломієва ніч

– Пашко, друже, я ж про тебе цілий день думаю! – радів йому, як рідному, Варфоломійович. – Що з тобою? Ти сам не свій! Скажи Варфоломійовичу, хто тебе скривдив? Скажи!

Під горілочку Варфоломійович вислухав сумну історію молодого політолога, однак вона йому видалася не такою вже й сумною і навіть зовсім не сумною, більше того, – страшенно веселою.

– Не трусь, Пашко! (Що мало означати: не бійся). Ми ще не такі рубежі брали під Сталінградом! Покладися в усьому на Варфоломійовича: він не підведе! Варфоломійович ніколи не зрадить бойового друга! Чуєш, Пашко?

Молодий чоловік добре чув. Тим більше, що Варфоломійович як старий артилерист не жалів голосових зв'язок.

– Варфоломійович ще покаже їм усім велику дулю! Вони думають, що Варфоломійович – нічтожество! Варфоломійович – солдат!

Молодий чоловік кивав.

– За що ми кров проливали? За… – Варфоломійович махнув рукою, бо саме в цій точці його красномовство несподівано згасло. Проте його думку підхопив наш молодий герой:

– … За приниження, яке старий солдат терпить у черзі, що не пропускає його наперед? За «голодний пайок»? За чорну невдячність нащадків?

– Правильно, Пашко! – підтримав Варфоломійович.

– Вони там нагорі думають, що їм можна все, що вони – це Бог! А Бога немає! Є совість і честь!

– Молодець, Пашко! – з ентузіазмом сказав Варфоломійович, але потім тихенько додав, кахикнувши:

– Тільки Бог усе-таки є! Я точно знаю.

– Пойняв! – не розгубився молодий чоловік.

Вони не помітили, як вийшли із землянки і рушили до найт-шопу. Але «шоп» виявився зовсім не «найт», бо стояв зачинений. Проте двоє чоловіків не зупинилися на досягнутому, а пішли далі, аж до центральної площі.

Там наш герой звернувся прямісінько до Невідомого солдата:

– І як ти можеш дивитися на увесь цей безпрєдєл? Як? Чи варто було вмирати за те, щоб цілу вічність споглядати запилені вікна універмагу і грязюку на клумбі? Може, якби ти гірше воював, то ми б тепер пили собі баварське пиво і закусували смаженими ковбасками?

Ця думка дещо збентежила ветерана своєю, так би мовити, новизною. Він до неї ментально не був готовий.

– Слухай, це не занадто?… – непевно смикнув його за рукав Варфоломійович.

Але молодий чоловік блискавично прореагував:

– Та він (тобто Невідомий солдат) все одно не чує… Він же нічого не чує і нічого не бачить! Він нічого не хоче знати! Бо він – це наш народ, забитий, сліпий і німий! У нього на голові сидить сірий голуб і ce…, тобто гадить, гадить на нього… А він мовчить! Над ним знущаються – позбавляють носа і честі, а він усе мовчить…

Молодий чоловік уже кричав на всю площу, а старий ветеран плескав і підтримував схвальними вигуками.

Площа мовчала. Лише один раз рипнули двері міськради, і звідтіля вийшов сонний міліціонер:

– Хто там шумить?

– Це я – Варфоломійович. Не мішай, у нас квітопокладання, – насилу вимовляючи останнє слово, відшив його ветеран.

Міліціонер зачинив двері й пішов досипати.

На цьому місці хотілося б звернутся до вельмишановного читача із запитанням: чи варта чогось у нашій країні маленька людина? Ні, – рішуче скажете ви. Маленька людина – це нуль, це ніщо, це те, в чому Варфоломійович лежав під час першої у своєму житті танкової атаки. Від неї нічого не залежить. Усе здійснюється нагорі. А внизу все покірно підкоряється. А от і ні, – скажу я вам. Маленька людина може все. Якщо захоче. Якщо захоче, то зможе змінити історію. Це я вам кажу. Адже секрет полягає в тому, що кожна велика людина колись була маленькою.

Наступного ранку ветеран Великої Вітчизняної війни, Кавалер трьох орденів, Герой Радянського Союзу Варфоломійович у старому, аж блискучому костюмі, у старій, з потертими манжетами, але бездоганно відпрасованій білій сорочці і в старомодній краватці вирушив зі своїм молодим протеже до окружної виборчої комісії і зареєстрував його претендентом на кандидата в народні депутати до парламенту. Наш молодий герой був сороковим у списку, але Варфоломійовича це не збентежило. Він добре знав, що його ветеранська організація, яка дружить з пенсіонерами всього району, збере не просто дві тисячі підписів на підтримку претендента, а значно більше. Його турбувало інше – як знайти праці вождя російського пролетаріату. Варфоломійович не те щоб був його фанатом, просто він не знав, на кого ще можна було б покластися у боротьбі за місце під парламентським сонцем.

Тим часом наш молодий герой виконав свій синівський обов'язок і зателефонував до своєї дорогої мамочки.

– Можеш не розказувати, синку, я майже все знаю. Ти мав провал у казенному домі, зате заручився допомогою старого короля?

– Так, мамочко.

– То хто ж він – твій покровитель?

– Батько завбібліотекою – Фрідріх Варфоломійович.

– А хто він такий?

– Він голова Ради ветеранів району.

– Знаєш, синку, карти кажуть, що цей Фрідріх Варфоломійович – фатальна особа. Тільки чого ім'я в нього таке дивне?

– Ма, а ти чого звешся Ідея Іванівна Ягідка, га?

– Що, він родом із тридцятих?

– Скоріше – він первісток революції.

– Ясно. Синку, а як працює твій шлунок? Регулярно?

– Мамо, мені не до цього!