Василь Шкляр "Залишенець"

З важким серцем ми рушили далі, а старий ще довго стояв на шляху, дивлячись нам услід. Однією рукою він пригортав до себе хлопчинку, а другою притискав до грудей хлібину.

За селом підіймався мішаний ліс, який хапав за очі гарячими барвами осені. Тільки де-не-де ще проглядала дубова прозелень, а то все ряхтіло воском і золотом, червоно горіли явори упереміш із ліловими хмарками дикого хмелю, край дороги синіли чагарі достиглого терну. Та ми ще не встигли помилуватися тим різнобарв'ям, як — гоп-а! — навперейми вигулькнуло три вершники, троє братів-партизанів, а ти, чудний чоловіче, журився, що вони перевелися в оцих краях. Тепер ось маєш, поясни їм, що ти не гаспид рогатий. Але ж молодці, наскакують трійками, ніби в них тут за отамана Ларіон Загородній, котрий часто ділив свій загін на трійки, бо саме так найзручніше маневрувати і нападати зненацька на совєтських активістів та іншу більшовицьку мерзоту, насамперед ту, що наважується потикати свого паскудного носа до лісу, як ось цей твердоголовий военком Іван Степанович Сємьонов. Тпр-р-р-у, приїхали.

Ах, молодці! Один із них став перед нашими кіньми — далі ані руш, а двоє вмить опинилися по обидва боки воза, настільки, чортяки, певні себе, що навіть не взяли мене на приціл — бачили добре, що я не сіпнувся до кобури. Той, що під'їхав праворуч, був справжнісінький вікінг — руда, як вогонь, борода, ніби теж підпалена осінню, така ж руда шапка з чорним шликом і вкорочена вище колін шинеля (щоб не плутатися в полах). На правому рукаві я побачив старшинський знак нашої армії — квадрат із синього сукна навкіс перетинала жовта стрічечка, посередині блищав вишитий сухозліткою герб-тризуб і — три великі літери «У Н. Р.». Але найдужче вражали очі цього вікінга-волиняки — таких густо-синіх очей я ще не бачив. Та замість того, щоб усміхнутися дружньо, вони дивилися на мене зловтішно (браво, отамане, браво!) і навіть глумливо (дай я тебе обніму, пане-брате!).

— Куди, з чим і по що? — спитав волиняка. — Хіба ти не читав мого оголошення, що отаман Зірвиголова повернувся з відпустки і приступив до своїх обов'язків?

— Ні, не читав. Бо їду здалеку.

— А те бачив? — показав він нагайкою у бік спаленого села.

— Бачив.

— І що ти на моєму місці зробив би після цього з червоним комісаром?

— Убив би. Але я не червоний комісар. Я такий, як і ти, пане отамане. Хіба тобі ніколи не доводилося перевдягатися в їхнє шмаття?

Зловтіха в його синіх очах пригасла, натомість він подивився на мене з підозрою.

— Що не москаль — бачу, а кому служиш — не знаю. Чим доведеш, що ти наш, а не їхній?

— Тільки одним: якщо ти мене вб'єш, я поставлюся до цього з розумінням. Як на те пішло, ти будеш не першим, кому довелося стріляти у своїх.

— А ви пригляньтеся добре! — втрутилася в нашу розмову Тіна. — Хіба ж не видно, що він тільки-но зголив бороду?

Вона в нього була довша, ніж ваша. Я, правда, трохи затінила йому щоки.

Зірвиголова затримав свій погляд на Тіні, на якусь хвилю синява в його очах потеплішала, проте усмішка вийшла кривою.

— Я, панянко, давно це помітив, — сказав він. — Але комісари теж носять бороди. Мені потрібні серйозніші докази.

— Он він, наш найсерйозніший доказ, — показав я на сповиток, у якому лежав Ярко. — Це син загиблого отамана Веремія, і мені треба переправити його за Збруч. Якщо ти мене вб'єш, то мусиш узяти це завдання на себе.

— Якого-якого отамана? — спитав вершник, що стояв по другий бік воза.

— Веремія, — повторив я, обернувшись до нього.

Понурий гайдамака з подзьобаним віспою лицем дивився на мене значно привітніше, ніж синьоокий Зірвиголова.

— Чи не того Веремія, що служив гармашем у полковника

Алмазова?

— Може, й того, — знизав я плечима. — Хіба зараз це має значення?

— Має! — сказав гайдамака. — Чого ж не має, якщо ми з Веремієм разом воювали у полковника Алмазова. Він, той Вереміяка, сам міг волочити гірську гарматку, як іграшку. Такий був дужак.

— Тоді це він. Бо й наш Веремій міг і бугая підняти, і рейку зі шпал голіруч підважити, і кому хоч голову відірвати, — подивився я на Зірвиголову.

— Кажеш, він загинув? — перепитав віспуватий.

— Загинув чи не загинув, а пропав безвісти, і вже рік, як його не чути. Жінку розстріляли, зостався синок-колосок, якого отаман не встиг і побачити, — показав я очима на сповиток.

Віспуватий під'їхав упритул до воза, нахилився над кубельцем, де лежав закушканий Ярко, і відхилив ріжок ковдри, що прикривав обличчя дитини. На подзьобаному обличчі гайдамаки вималювалася така здивована, така тепла усмішка, ніби наш вимощений соломою віз був віфлеємськими яслами, де щойно народилося дитятко. Щире зачудування затріпотіло на пошерхлих губах віспуватого, вони, ті його розхвильовані губи, неслухняно, поволі витягнулися у трубочку, і він зацмокав до дитини, як до коняки.

І диво — замість того, щоб злякатися цієї подзьобаної віспою фізіономії, Ярко теж заусміхався, показуючи віспуватому два передні молочні зубчики, але той угледів щось таке, від чого його здивування вирвалося назовні радісним вигуком: