Василь Шкляр "Залишенець"

Спершу грали на «погони», потім на щиглі (ну, як діти), тоді на якісь дрібні речі, а коли В'юн програв Козубові свого «штаєра», отаман розізлився украй. Він відклав убік томик Гамсуна, якого перечитував удруге, бо на цю зиму не встиг запастися книжками — окрім «Кобзаря», в його польовій бібліотечці була ще збірка драматичних творів Лесі Українки, подарована Тіною (чи не її рукою в «Одержимій» підкреслено рядки: «Месія: Що значить, жінко, віддати душу? Міріам: Значить — буть готовим загинуть за любов»), завалялася також «позичена» у більшовиків книжечка «Три мошенника» про Мойсея, Христа і Будду й ось цей томик

Кнута Гамсуна, якого Ворон відклав убік, почувши, до чого дійшла вже гра.

— За таке вуркаганське поводження зі зброєю, кожен, хто б то не був, підлягає військово-польовому суду, — сказав він. —

І заслуговує… оголошення поза законом.

Це означало, що В'юн мусить назавжди від них піти, не маючи права пристати до іншого загону. Всі розгублено дивилися на отамана, який не мав звички змінювати своє рішення, але заковика була в тому, що жоден із них, навіть якби дуже хотів, не мав права до весни покидати землянку. Отже, оголошений поза законом підлягав розстрілу.

В'юн, без того блідий, став схожий на мумію.

Козуб хотів було мерщій повернути йому револьвер, але наштовхнувся на важкий погляд отамана.

— А ти не рипайся, — сказав Ворон Козубові. — У самого рило в пір'ї. Проти «штаєра», либонь, кольта ставив, не ґудзика?

— Так, пане отамане…

Хлопці перезирнулися — вони знали, що Козуб проти «штаєра» закладав свій трофейний годинник «Сута».

— Спершу поставиш револьвер, потім коня, а далі? Всіх нас?

Хіба ми святили зброю для того, щоб грати на неї в карти?

— Цей револьвер не свячений, — сказав В'юн. — Я сам забрав його у «червінця».

— Немає значення, — відрубав Ворон. — Ніхто з нас не має права торгувати зброєю.

— Ми не торгували, — пошепки мовив В'юн.

— Міняли, закладали, перепродували — це одне й те саме.

І замість того, щоб вчасно схаменутися, він ще й виправдовується. Ви обоє заслуговуєте розстрілу! Та якщо програний револьвер один, то зробимо вам поблажку, — Ворон прискалив око. — Нехай помре хтось один із вас двох.

Вовкулака вже здогадався, що батько отаман вирішив тільки полякати «бісових дітей». Ще років два тому, може, так і було б. але не тепер, коли їх зосталася жменька. Тому Вовкулака підіграв отаманові:

— Еге, тільки один.

Приголомшені козаки мовчали. Кожен відчував, що тут щось не так, що присуд отамана вкрай суворий, тим більше стосовно

Козуба, який узяв на себе половину вини. І що це за рішення — нехай помре хтось один із двох?

Отаман пояснив:

— Якщо ви такі картярі, що вам уже й револьвери не потрібні, то зіграйте на своє життя. Одну партію. Той, хто виграє, житиме. І виконає вирок.

Козаки насупилися, важко прикидаючи, що ж це воно виходить.

Козуб із В'юном першими втямили, що й до чого, і сіли за стіл один проти одного. Вовкулака взяв саморобну колоду карт, почав тасувати, вони, благенькі, розліталися, падали. Вовкулака їх підбирав і знов намагався перемішати. Нарешті простяг колоду Козубові, запрошуючи зсунути. Козуб похитав головою, і так само зробив В'юн. Тоді Вовкулака поволі роздав по шість карт, засвітив козирем винового туза. Козаки, затамувавши подих, стали поза спинами гравців.

Козуб узяв карти, поволі розтяг їх віялом і, не побачивши жодного козиря, сказав до В'юна:

— Ходи.

В'юн так само неквапом подивився у свої карти, перевів погляд на Козуба, на отамана, тоді обвів очима козаків, що стояли за спиною в його суперника. І кинув карти на стіл.

— А що тут грати, коли вже зіграно, — підвівся він з-за столу. — Моя карта бита ще в попередній партії. Я готовий.

— Пане отамане, — озвався Вовкулака, який стояв позаду

В'юна. — Мені здається, що є обставини, які можуть пом'якшити вирок.

— Кажи.

— По-перше, Козуб не заставляв свого кольта. По правді кажу, що він ставив годинника. Але обмовив себе, щоб понести покарання разом із товаришем.

— А по-друге? — примружив око Ворон.

— По-друге, пане отамане, В'юн настільки усвідомив свою вину, що сам засудив себе на смерть. По правді кажу, подивіться! — Вовкулака перекинув В'юнові карти лицем догори, і всі побачили шість козирів — від винової вісімки до короля. Це справді був дивовижний жереб.

— Гм… — «завагався» Ворон.

— Отамане… — тихо озвався Сутяга. — Хлопці погарячкували.

— Погарячкували, — в один голос проказали Ладим і Карпусь.

— Погаляцькували, — жалісно мовив Ходя.

— Що ж, тоді можна пом'якшити вирок, — «похитнувся» Ворон. — Оскільки винуватці покаялися, не рятували свою шкуру, а ставили вище за все козацьку товариськість, постановляю: всипати їм для очищення совісті по двадцять шомполів.

«Ху-у-у», — полегшено видихнули козаки, і їхні натягнуті, як бубони, лиця розпружилися.

— Тобто вони один одному всиплять, — вів далі отаман. —

Дайте їм замашного шомпола. Бажано від «Арісака»[*] щоб синя була срака.

Тут уже козаки засміялися, та не до сміху було В'юнові.