Читаем Василь Шкляр "Залишенець" полностью

— Як ви сюди потрапили? — спитала вона, ніби не бачила відчиненої вгорі ляди.

— Случайно.

— І що ви тут робите? — Дівчина, вочевидь, була приголомшена і ставила свої безглузді запитання згарячу.

— Обикновєнноє любопитство, — силувано всміхнувся

Птіцин.

Він підійшов до неї, виглянув за двері, чи там більше нікого немає, і міцно їх причинив.

— Ти адна? Вхаді. Чєсно гаваря, нє ажідал.

— І що далі? — спитала вона.

— Что дальше? Садісь на свайо место, пагаварім.

Вона підійшла до столу, сіла на ослінчик обличчям до нього.

— Твая работа? — спитав він, показуючи очима на машинку.

— Моя.

— Зачем тебе ето нужно?

— Бо я вас ненавиджу, — сказала вона.

— Ти слішком юная, чтоби панімать, что такое нєнавість.

Тебя кто-то заставілето делать. Кто?

— Я сама.

— Не верю. Тебе далі ету машінку, далі текст і вел елі печатать лістовкі, так ведь? Ти делала ето под прінуждєнієм?

— Не розберу, що ви кажете.

— Ти плохо панімаєш па-рускі?

— Розумію не все.

Пошукавши іншого слова, Птіцин перепитав:

— Кто-то пріказал тебе печатать лістовкі?

— Ніхто, я це робила сама.

Раптом Птіцин побачив, що вона вся тремтить. їй було страшно, дуже страшно, і вона з усіх сил намагалася стримати, приховати цей огидний холодний дрож.

— Що ви зі мною зробите? — ворухнула безкровними губами.

— Не знаю. Я абязан тебя арестовать.

— То чого ж ви ждете?

— Я тебе не верю, — сказав Птіцин. — Ти должна мне ва всьом прізнатся. Вазможно, тагда ми паступім па-другому.

Птіцин відчув, що з його єством діється щось незвичайне.

Щось давно забуте і зовсім недоречне як для такого моменту, але воно відбувалося поза його волею — те, що він зазнавав лише підлітком, коли близько торкався дівчини. Це було гостре збудження, що озивалося міцною чоловічою силою. Воно давно вже не навідувало Птіцина у присутності жінки, та зараз раптом прокинулося, і що більше він намагався про це не думати, то гостріше воно давало про себе знати.

Ця дівчина зі сполотнілим обличчям і безкровними губами була в його руках, він міг робити з нею, що йому заманеться, але

Птіцин не знав, як йому повестися далі. Він інстинктивно підійшов до неї й опустився навпочіпки, дивлячись в її налякані очі.

— Как тебя завут?

— Уля.

— Какое красівоє імя. Паслушай, Уля. Ми всьо уладім. Нельзя же такой красівой девушке терять жізнь па глупому недаразумєнію. Атвєчать должни те, кто винуділ тебя к необдуманому поступку. Ти меня панімаєш?

Вона кивнула. Здається, після раптового переляку, що викликав у ній мимовільну агресію, дівчина оговталася.

Він заткнув парабелума за пояс на попереку і взяв її руки в свої. Вони були дуже холодні.

— Кто вєлєл тебе печатать еті лістовкі? — спитав Птіцин, дивуючись, що вона не пручається.

— Чорний Ворон.

— Сам лічно?

— Так, — сказала вона, дивлячись мимо Птіцина.

— Он что, пріхаділ в етот дом сєводня?

— Так, приходив. Я боюся його.

— Он тебе угрожал?

— Ні. Але він убиває навіть своїх колишніх товаришів, які пішли з лісу.

— Нічєво не бойся, я защіщу тебя. Бедная девочка…

Він погладив її волосся. Цієї миті Птіцин справді її жалів

і був готовий зробити для неї багато.

— Я защіщу тєбя, Уля. Нікаму нє пазволю абідєть…

Вона не опиналася його ніжностям. Птіцин аж знерухомів, коли дівчина схилила голову йому на плече.

— Я хочу жити, — схлипуючи, сказала вона.

— Да, да, канєшно, ти будеш жіть. — Птіцин знов гладив її волосся, вдихаючи його живий, дражливо-трав'янистий запах.

— Справді? Ти мене не обманюєш? — вона підняла голову, глянула на нього покірними, проте гарячими очима.

— Ну, что ти, Улєнька, что ти?..

Враз її погляд ковзнув мимо нього, напружився.

— Там, здається, хтось є, — показала вона очима на двері.

Птіцин дістав з-за спини парабелума, підійшов до дверей, прислухався. Потім різко їх відчинив.

— Нєту здєсь нікаво, успокойся, — сказав він, причиняючи двері.

Трохи роздратований тим, що випустив її майже з обіймів, Птіцин рушив назад і побачив, що дівчина усміхається. Дивна усмішка тремтіла на її вустах, вона ширшала, ширшала, і раптом дівчина засміялася так голосно й білозубо, що він зніяковів

і зіщулився, не розуміючи причини її сміху. Йому навіть майнула непрохана думка, що вона сміється з його чоловічої нерішучості.

— А ти теж не дуже хоробрий, — сказала вона, усе ще схлипуючи нервовим сміхом. — Відразу побіг до дверейІ поки він, розгублений, думав, про який страх вона каже, дівчина миттю простягла йому руку, повернуту догори зап'ястям, ніби в дитячій грі передавала йому потаємний наперсток.

— Візьми.

Вона зробила це так швидко й невимушено, що він незчувся, як підставив долоню. Думав, там якась дрібничка, цікавинка — та ні, скоріше за все, він нічого не встиг подумати, бо в його руці опинилася важка й прохолодна, завбільшки з чималу картоплину, німецька «кукурудза».

— Це тобі передав Чорний Ворон, — сказала вона.

У її другій руці він ще встиг побачити висмикнуту чеку.

* * *

Перейти на страницу:

Похожие книги

Белая Россия
Белая Россия

Нет ничего страшнее на свете, чем братоубийственная война. Россия пережила этот ужас в начале ХХ века. В советское время эта война романтизировалась и героизировалась. Страшное лицо этой войны прикрывалось поэтической пудрой о «комиссарах в пыльных шлемах». Две повести, написанные совершенно разными людьми: классиком русской литературы Александром Куприным и командиром Дроздовской дивизии Белой армии Антоном Туркулом показывают Гражданскую войну без прикрас, какой вы еще ее не видели. Бои, слезы горя и слезы радости, подвиги русских офицеров и предательство союзников.Повести «Купол Святого Исаакия Далматского» и «Дроздовцы в огне» — вероятно, лучшие произведения о Гражданской войне. В них отражены и трагедия русского народа, и трагедия русского офицерства, и трагедия русской интеллигенции. Мы должны это знать. Все, что начиналось как «свобода», закончилось убийством своих братьев. И это один из главных уроков Гражданской войны, который должен быть усвоен. Пришла пора соединить разорванную еще «той» Гражданской войной Россию. Мы должны перестать делиться на «красных» и «белых» и стать русскими. Она у нас одна, наша Россия.Никогда больше это не должно повториться. Никогда.

Александр Иванович Куприн , Антон Васильевич Туркул , Николай Викторович Стариков

Проза / Историческая проза