Читаем Василь Шкляр "Залишенець" полностью

— Я більше не можу терпіти, дай мені себе ще, моя пташко.

Цього разу він раював набагато довше, до нестями розтягував насолоду, — ти мене розіпнеш, шепотіла Тіна, —

і тільки тоді, як зовсім її знесилив, дозволив собі доконечну розкіш.

Знеможена, вона так довго мовчала, що він скучив за її голосом.

— Як ти мене знайшла? — спитав він.

— Де?

— У церкві, на цукроварні, в шпиталі…

— Я тебе й не губила. Я завжди йшла по твоєму сліду, хіба ти не зрозумів?

— А в дивізійному штабі в Умані?

— Ні, там я побачила тебе вперше.

— І чому ж так швидко попрощалася?

— Ну, я не та курочка, яку можна зразу топтати.

— Авжеж, ти моя білогруда пташка, — сказав він. — Але ж ми могли більше й не зустрітися.

— Ні, не могли, — заперечила Тіна.

— Чому?

— Бо я пташка перелітна, а світ цей такий маленький. Я тільки щодня молилася, щоб ти не загинув.

— Я це відчував і не раз виживав твоїми молитвами. Коли мені передали шапку з вишивкою на шлику «Вертайсь росою», я здогадався, чий це дарунок. Спершу подумав: відкліннеа потім прочитав ті слова і зрозумів, що ні — це мій оберіг. Тіно, я, грішний, загубив твою шапку.

— Де?

— У бою.

— Краще шапку, ніж голову, — сказала вона.

— Я так і подумав: замість моєї голови Бог узяв твою шапку.

Але мені її дуже жаль.

— Ти весь у шрамах.

— Вони не болять.

— Мені аж лячно. Куди не торкнися — рубець.

— А тоді на цукроварні хто все придумав? — перевів він розмову на інше.

— Вони самі попросили розважити їх «какім-то хохляцкім водевільом». Наздирали стільки продподатку, що вирішили влаштувати свято. Мені, як керівниці драмгуртка, залишалося тільки переконати їх, що це найкраще зробити у клубі лебединської цукроварні. Я знала, що ти близько.

— Як у тебе все просто, — здивувався він.

— Але ж роль Шельменка я не давала тому ікластому комедіянтові. Коли він удерся до нас за лаштунки, у мене в самої душа опинилася в п'ятах.

Відклінне — прощальний подарунок коханому (чи коханій) перед розлукою назавжди.

— То такий, — усміхнувся Ворон. — Я його вищиру часом і сам боюся.

— Мені трошки холодно, — сказала вона, пригортаючись до його грудей.

— Холодно? — Ворон, який міг заснути й на снігу, якось не подумав, що вона може змерзнути на простеленій на соломі бекеші.

— Зараз я тебе зігрію. Ще один раз — і ти зодягнешся. Там у мене в баклазі є тепла вода.

— Безсовісний! — аж скрикнула Тіна. — Ти все знав наперед.

— Що знав?

— Що знадобиться тепла вода.

— Ну, це таке… Вода завжди потрібна.

— Ні, ти знав, що зі мною… ляжеш. Ти ловелас!

— Це тільки означає, що я кохаю тебе.

— Ти ловелас, — повторила Тіна. — Я давно чула, що в Чорного Ворона чи не в кожному селі є коханка.

— Справді?

— Я тебе задушу, жеребця ненаситного, — сказала Тіна, але таким тоном, що тільки дужче розпалила його бажання.

Навіть Мудей, який самотужки знайшов затишний куток і щось там намацав собі на поживу, почувши про жеребця, перестав жувати і, шельма, нашорошив вуха.

Цього разу Ворон узяв її ніжно, поволі, з усією ласкою, на яку була здатна його зашкарубла натура; він губами блукав по її тілу, як п'яний джміль по квітці, і дивувався, наче ніколи такого не бачив, сильно так дивувався і рівчачкові поміж грудей, і пласкому животику, і виразно випнутому пагорбку, вкритому зовсім не шорсткою, шовковою травичкою, дивувався повнявому випуклому сраченяті, тонким пальчикам, коротко стриженому волоссю і тому, які можуть бути холодні зуби у спраглому жіночому роті. Її тіло було для нього цілим світом з лісами, озерами, пагорбами, рівчаками, долинами, цілющими джерелами, пахощами і тією таїною, якої нікому й ніколи не розгадати.

— Мені вже не холодно, — сказала Тіна, але він щільно загорнув її у бекешу і так, як сповиту дитину, взяв на руки.

— Спочинь, моя пташко. Незабаром нам вирушати.

Ворон упіймав себе на тому, що навіть до неї, до Тіни, звернувся, як до козаків перед походом — вирушати.

Тіна заплющила очі, принишкла й дихала так тихесенько й рівно, що йому здалося, ніби вона заснула. Ворон боявся поворухнутися.

— Звідки ти взяв ту дівчину? — раптом озвалась вона.

— Яку дівчину?

— Що рвала стиглі вишні.

— А хіба з тобою не так було?

— Тепер мені здається, що саме так. Чим більше я про це думаю, то, все мені бачиться, ніби так воно й було.

— Отож-бо.

— Але звідки ти це міг знати?

— Побачив, от і все. Коли дуже захочеш, то можна.

— А що ти ще можеш про мене побачити?

— Нічого. Мені й цього достатньо.

Вона помовчала і, не розплющуючи очей, сказала:

— Але я повинна це розповісти.

— Ти про що?

— Про те, що тобі не цікаво. Я не хочу його тримати в собі.

Мене…

Тіна Зіатнулась, ніби слова їй зав'язли в горлі.

— Мене зґвалтували «дайоші»[*].

Він тільки відчув, як у скронях бухнула кров.

— їх було троє, — сказала вона.

— Припини.

— Вони вночі прийшли до хати баби Марії, у якої я квартирую. Котрийсь постукав у вікно, сказав, що він із загону Чорного Ворона. Баба Марія вагалася, а я попросила її відчинити.

Від одного твого імені я дурію, тому й не думала про обачність.

Сподівалася щось почути про тебе…

— Я кохаю тебе, — сказав він.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Белая Россия
Белая Россия

Нет ничего страшнее на свете, чем братоубийственная война. Россия пережила этот ужас в начале ХХ века. В советское время эта война романтизировалась и героизировалась. Страшное лицо этой войны прикрывалось поэтической пудрой о «комиссарах в пыльных шлемах». Две повести, написанные совершенно разными людьми: классиком русской литературы Александром Куприным и командиром Дроздовской дивизии Белой армии Антоном Туркулом показывают Гражданскую войну без прикрас, какой вы еще ее не видели. Бои, слезы горя и слезы радости, подвиги русских офицеров и предательство союзников.Повести «Купол Святого Исаакия Далматского» и «Дроздовцы в огне» — вероятно, лучшие произведения о Гражданской войне. В них отражены и трагедия русского народа, и трагедия русского офицерства, и трагедия русской интеллигенции. Мы должны это знать. Все, что начиналось как «свобода», закончилось убийством своих братьев. И это один из главных уроков Гражданской войны, который должен быть усвоен. Пришла пора соединить разорванную еще «той» Гражданской войной Россию. Мы должны перестать делиться на «красных» и «белых» и стать русскими. Она у нас одна, наша Россия.Никогда больше это не должно повториться. Никогда.

Александр Иванович Куприн , Антон Васильевич Туркул , Николай Викторович Стариков

Проза / Историческая проза