Читаем Василь Шкляр "Залишенець" полностью

Незабаром Завірюха помітив людські постаті, які поволі виринали поміж дерев, вигулькували з чагарників і з цікавістю дивилися на отаманів, котрі супроводжували до табору, вочевидь, непростого гостя.

Вони під'їхали до галявинки, край якої лежав на простеленій бекеші Чорний Ворон, — його права рука була на перев'язі, поруч на траві лежали карабін, револьвер, записник, стояв глечик із молоком. Завірюха привітався до нього, Ворон вайлувато підвівся, зачепив того глечика, і біле молоко потекло на чорну бекешу. Коли Завірюха зіскочив з коня і простягнув йому руку, Ворон замість потиснути її знов-таки якось незграбно обняв гостя лівицею.

— Я про вас чув давно, — сказав Завірюха. — Радий знайомству. Сильно вкусило? — показав очима на перев'язану руку.

— Я стріляю і з лівої. От тільки писати не вмію.

— Ну, писак і балакунів у нас вистачає. Головне, щоб було кому стріляти.

І от хто-хто, а Завірюха умів говорити, — всі вони, хто приходив із-за кордону, говорили, як шовком шили, ніби брали там спеціальний вишкіл з ораторського мистецтва. Коли Загородній наказав скликати старшин і до кола стало ще десять чоловік, Завірюха виголосив довгу промову, яка, однак, нікого не дратувала, бо всім їм, як до того Денисові Гупалу, здавалося (та воно ж так і було), що це вони самі промовляють його вустами: про розтерзаний край, про несвідомих хохлів, які сунуть шиї в московське ярмо, про благання матері України всім об'єднатися і стіною стати проти чуми; наспів час загального повстання, казав Завірюха, і не закордон ухвалить дату, коли йому надумається, це, панове, вирішите ви самі на раді отаманів, тому прошу вас усвідомити, яка велетенська відповідальність лягає на ваші плечі; ми, казав Завірюха, повинні бути готовими до рішучих змін у методах нашої праці, мусимо перегрупуватися, щоб кожен чітко знав свій район, своє місце відповідальності, щоб ми з вами, панове, діяли за чітко виробленим планом, а не блукали лісами де кому заманеться…

Слова словами, але Завірюха перейшов і до діла — кожному отаманові дав шифр під кодовою назвою «Заповіт», щоб передавати таємну інформацію, вручив також по кілька письмових наказів командувача Чорноморської повстанчої групи, а після того забажав вислухати й самих отаманів.

Але що тут скажеш? Двох думок бути не могло, треба працювати, тільки давайте, пане сотнику, якомога швидше зустрінемося з полковником Гамалієм і визначимо дату наради отаманів.

— Цими днями й зустрінемось, — пообіцяв Завірюха. —

А ви, пане Чорний Ворон, бачу, чимось невдоволені?

— Та як вам сказати, — спроквола мовив отаман. — Штабові групи я, звичайно, підпорядкуюся і накази його виконуватиму. Але з однією умовою: поки не буде на те видимої потреби, ніяких перегрупувань і переходів на віддалені місця я не робитиму. Працюватиму на лінії Знам'янка — Холодний Яр — Єлисаветград — Лебедин… Тут мене знають так само, як Загороднього, Залізняка, Гупала, через те завжди можна сподіватися на підтримку селян. А далі побачимо.

— Слушно, — погодився Завірюха і звернувся до Загороднього: — А скільки ви можете виставити шабель — сьогодні і в разі повстання?

— Важко сказати, — відповів Загородній. — Це залежить від того, який вогонь розгориться. Якщо до неба, то вийдуть десятки тисяч, а якщо тільки по команді, то ми з Чорним Вороном, Гупалом і Залізняком виставимо добру тисячу. Це без отаманів Приймака, Свища, Орла-Курки і деяких інших загонів.

— Для початку непогано, — сказав Завірюха. — Бачу, ви тут даремно не відсиджувалися. Я доповім полковникові Гамалію про нашу зустріч, а наступного разу ми приїдемо вдвох.

— Приїжджайте післязавтра, якраз буде Спаса, — порадив

Гупало. — Зустрінемося по-козацькому.

— А ви тут ще й не забуваєте свят?

— Якщо ми забудемо про Спас — Спас забуде про нас, — сказав Чорний Ворон.

— Славно. Тільки, на жаль, післязавтра не вийде.

— Тоді присядемо на дорогу, — запропонував Гупало. — Хлопці принесли кавунів і доброї калганівки, вип'ємо по чарупині.

— Хіба що по одній на коня. Самі ж кажете, яка тут у вас зона.

Вони як стояли колом, то так і сіли на землю, а в Гупалових руках уже вродився зелений чотиригранний штоф, і на середину трав'яної скатерки покотилися зеленошкурі ранні кавунчики, помідори, печена картопля…

Після того, як чарупина пройшла по колу, досі мовчазного

Голика-Залізняка потягло на балачку, і він, діставши з кишені фотокартку миловидого чоловіка у френчі червоного командира, простяг її Завірюсі.

— А вгадайте, хто це?

— Брат? — знизав плечима сотник.

— Сват, костиль йому в гузно! — пирхнув Мефодь. — Командир червоного полку, ще свіжий, тільки позавчора засолив.

— Ти диви, — гмикнув захоплено Завірюха. — А по ньому й не скажеш, що мертвий! Це ви такі карточки колекціонуєте?

— Ні, — сказав Мефодь, — дівчатам дарую.

— Навіщо?

— А так. Вони потім пишуть на звороті таких картонок «Гані от Вані» і лякають ними місцевих комнезамівців, щоб ті до них не чіплялися. Мовляв, бачиш, який у мене кавалер, спробуй хоч пальцем торкни — без яєць зостанешся.

— Славно! — засміявся Завірюха. — Виходить, серйозний документ. Сам придумав чи дівчата підказали?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Белая Россия
Белая Россия

Нет ничего страшнее на свете, чем братоубийственная война. Россия пережила этот ужас в начале ХХ века. В советское время эта война романтизировалась и героизировалась. Страшное лицо этой войны прикрывалось поэтической пудрой о «комиссарах в пыльных шлемах». Две повести, написанные совершенно разными людьми: классиком русской литературы Александром Куприным и командиром Дроздовской дивизии Белой армии Антоном Туркулом показывают Гражданскую войну без прикрас, какой вы еще ее не видели. Бои, слезы горя и слезы радости, подвиги русских офицеров и предательство союзников.Повести «Купол Святого Исаакия Далматского» и «Дроздовцы в огне» — вероятно, лучшие произведения о Гражданской войне. В них отражены и трагедия русского народа, и трагедия русского офицерства, и трагедия русской интеллигенции. Мы должны это знать. Все, что начиналось как «свобода», закончилось убийством своих братьев. И это один из главных уроков Гражданской войны, который должен быть усвоен. Пришла пора соединить разорванную еще «той» Гражданской войной Россию. Мы должны перестать делиться на «красных» и «белых» и стать русскими. Она у нас одна, наша Россия.Никогда больше это не должно повториться. Никогда.

Александр Иванович Куприн , Антон Васильевич Туркул , Николай Викторович Стариков

Проза / Историческая проза