Василь Шкляр "Залишенець"

Опісля завтра я від'їжджаю до Звенигородки для остаточного визначення місця з'їзду. На превеликий жаль, я не зміг побачитися з Вами, але всі Ваші побажання взято до уваги. Кріпіться, зосталося зовсім мало.

Сотник Завірюха».

Оце вже діло!.. Та раптом і з цієї записки вилізла якась колька, [хоча Ворон знову не міг допетрати, що його непокоїть.

— Ну як?. — спитав Загородній.

— Що як? — думав про своє Ворон.

— Невже не второпав? Крига скресла. Готуйся до поїздки у Звенигородку.

— А я, Ларику, й зараз готовий.

Він ще раз перечитав записку, шукаючи, звідки вилізла колька, але все було правильно, обнадійливо. Комісар Дибенко й комбриг

Кузякін, із якими Ворон вів у Звенигородці переговори, давно звідти пішли. Саме це містечко лежить якраз посередині між Чигирином та Уманню, і до нього найзручніше добиратися від Городища, Корсуня, Лисянки… Усе дуже правильно і логічно, дідько б його вхопив.

На мить Загородній теж спохмурнів.

— Якщо й цього разу нічого не вийде, то проситиму Гамалія, щоб перекинув мене за кордон, — сказав він. — У мене тут ні родини, ні хати, — додав, виправдовуючись.

Ворон дивився повз нього по-риб'ячому неживими очима.

— Як твоя рука? — раптом поцікавився Загородній.

— А так! — він узяв за стовбур молоденьку вільху і вирвав її з корінням.

— Немає на тебе Василя Чучупаки, — засміявся Ларіон. —

Дав би він тобі двадцять шомполів за понівечене дерево.

— Немає, — сказав Ворон. — Як жаль, що з нами нема Василя… А в мене, Ларику, буде до тебе прохання. Хочу відлучитися днів на три.

— Справи сердечні? — прискалив око Загородній.

— Ні, маю роботу по той бік Холодного Яру.

— їдь. Тільки не забарися.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

Старша сестра Прокопа Квочки не хотіла віддавати дитя, мовляв, як же я буду без нього, воно ж тепер як своє, цицьку у мене брало, діти до нього звикли, ні, хай лишається в нас, а там буде видно, проте Вовкулака похитав головою: дякую тобі, сестро, за добрість і душу правдиву, але мене послали забрати

Ярка, і тут ще й чоловік її, шваґер Прокопа Квочки, сказав, що він теж звик до дитини й готовий узяти її за рідну, але, жінко, одумайся, тут не нам із тобою вирішувати.

Квоччина сестра, плачучи, спорядила Вовкулаку з дитиною в дорогу — замотала Ярка в чисту пелюшку, потім зав'язала у вовняну хустку так, що Вовкулака міг почепити дитину на шию і везти її, як у колисці, дала пляшечку молока, якого вцідила зі своїх грудей, і вся родина провела Вовкулаку з Ярком за ворота.

Старий чорний ворон споглядав те слізне проводжання з висоти осокора, і хоча його крила були вже не ті, що колись, він таки простежив, куди Вовкулака поїхав далі, простежив і побачив, як той біля Ірдинських боліт передав дитину Чорному

Воронові.

Там, на болотах, отаман подався путівцем, що його серед нетечі-трясовини міг намацати копитами тільки Мудей, поїхав, звісно ж, до сліпої Євдосі, став перед нею і попросив: візьми, Євдосю, це дитя на певний час, бо тільки ти його зможеш доглянути, вберегти від лихих людей, хвороб і напасті.

Надворі вже поночіло, але сліпа Євдося світла не запалювала, зате лампадка горіла біля божниці, і в її відсвітах Ворон бачив, що Євдося, слухаючи його, усміхається сама до себе невидющими очима, аж тут дитя якось так тихо і знехотя зарипіло, ніби лінувалося плакати, але хотіло нагадати про себе.

— Дай же я його хоч побачу, — вона забрала у Ворона дитину, розкушкала її на ліжку, а потім обмацала з ніг до голови. —

Моцар!

— Моцар-то моцар, але ще манюнє, — сказав Ворон, дивуючись, як дитина принишкла біля Євдосі. — У тебе коза доїться?

— Хочеш ряжанки? — Вона пам'ятала його забаганки.

— Хочу. Але я питаю за молоко для дитини.

— За дитину не журися. А якщо хочеш ряжанки, то ночуй у мене. Зроблю тобі й ряжанки, й масла такого, що потім себе не впізнаєш.

— Хіба з козиного молока б'ють масло?

— З таким козаком, як ти, і з цапиного б'ють, — заусміхалась

Євдося. — Зоставайся, хоч викупаю тебе, волоцюгу твердоголового. Ти ж любиш, як я тебе купаю?

Десь із далини на нього знову війнуло дикою орхідеєю, понтійською азалією, кадилом духмяним… Ворон почув цей гіркосолодкий повів, як тільки-но в'їхав на мочарі, що тяглися вздовж річечки Ірдинь, але довго не міг зрозуміти, що це за духмяність така хороша, й аж тепер здогадався: орхідея, кадило й азалія зацвітали на острівцях серед багон, які ніколи не замерзали.

— Люблю, — погодився він. — Але зараз ще та пора, коли можна і в Тясмині викупатися.

— Можна, — сказала Євдося. — Твоєму жеребцеві. І то, якщо він у милі.

— А Дося давно навідувалася? — спитав Ворон, пропускаючи Євдосину шпильку повз вуха.

— Давно. Казала, як одвоюється, то пострижеться в черниці.

— Це ж чого?

— Через тебе, твердоголового.

— Ну, не з Досиною косою іти на постриг, — сказав Ворон.

— Вона так звикла до Мотриного монастиря, що може піти туди і в послушниці. Я чула, що після того розбою обитель трохи ожила, знов приймає насельниць.

— Такою, як була, «Мотря»[11] більше ніколи не буде.