Великий Гетсбі

Гетсбі взяв нас обох під руки й повів до ресторанного залу, і містер Вольфсгайм, проковтнувши наступну фразу, занурився в стан сомнамбулічної відчуженості.

— Віскі з содовою? — спитав метрдотель.

— Приємний ресторанчик, — сказав містер Вольфсгайм, роздивляючись на «пуританських німф на стелі. — Але мені більше подобається той, через дорогу.

— Так, віскі з содовою, — кивнув Гетсбі, а тоді відказав містерові Вольфсгайму: — Там надто задушно.

— I задушно, і тісно, — сказав містер Вольфсгайм. — Зате скільки спогадів!

— Це ви про який ресторан? — спитав я.

— Старий «Метрополь».

— Старий «Метрополь», — сумовито вимовив містер Вольфсгайм. — Скільки облич, яких ніколи більше не побачиш. Скільки друзів, яких уже нема в живих. Повік не забуду тієї ночі, коли там застрелили Розі Розенталя. Нас було шестеро за столом, і цілу ніч Розі їв і пив — і як їв! Як пив! Аж ось десь над ранок підходить до нього офіціант і каже: «Вас там при вході хтось питає» — а в самого, бачу, обличчя якесь дивне. «Іду», — відповідає Розі й хоче підвестись, але я йому не даю, смикаю назад у крісло й кажу: «Що це за штучки, Розі, як ти потрібен якомусь сучому синові, то нехай він заходить сюди, а ти звідси не виходь, ясно?» Було вже по четвертій, якби не спущені штори, то ми вже бачили б, як світає.

— I що ж він — вийшов? — простодушно спитав я.

— Звісно, вийшов. — Містер Вольфсгайм обурено зблиснув на мене носом. — На порозі ще озирнувся і сказав: «Дивіться, щоб офіціант не забрав моєї кави». I тільки-но він ступив на тротуар, йому вгатили три кулі в його набите черево й дали газу.

— Чотирьох з них потім посадовили на електричний стілець, — пригадав я.

— З Беккером — п'ятьох. — Його ніздрі допитливо скинулися на мене. — То вас, я чув, цікавлять ділові пропозиції?

Вражений таким несподіваним переходом, я розгубився, За мене відповів Гетсбі.

— Ні, ні! — вигукнув він. — Це не той.

— Не той? — Містер Вольфсгайм був очевидно розчарований.

— Це просто мій приятель. Я ж вам казав, про того ми поговоримо іншим разом.

— Вибачаюсь, — мовив містер Вольфсгайм. — Я помилився.

Нам подали соковиту печеню, і містер Вольфсгайм, забувши про зворушливі переваги старого «Метрополя», з лютою вправністю заходився їсти. Водночас очі його дуже повільно оглядали весь зал; на завершення цього кругового огляду він озирнувся й подивився на тих, хто сидів позад нього. Певно, коли б не моя присутність, він зазирнув би й під наш стіл.

— Слухайте, друже, — сказав Гетсбі, нахиляючись до мене. — Я, здається, розсердив вас сьогодні вранці в машині?

Я побачив уже знайому усмішку, але цього разу не піддався на неї і відповів:

— Я не люблю загадок і не розумію, чому ви не можете сказати відверто, що вам від мене потрібно. Навіщо вплутувати в усе це міс Бейкер?

— Повірте, ніяких підступів тут нема, — запевнив він мене. — Зрештою, ви самі знаєте, міс Бейкер — справжня спортсменка, з нею якась там нечесна гра просто неможлива.

Раптом він глянув на свій годинник, зірвався на ноги й вискочив із залу, залишивши мене сам на сам з містером Вольфсгаймом.

— Йому треба подзвонити, — сказав містер Вольфсгайм, простеживши за ним очима. — Чудовий хлопець, чи не так? I з виду приємний, і джентльмен до самих кісток.

— Так.

— Він закінчив Авксфорд.

— Еге ж.

— Він закінчив Авксфордський університет в Англії. Ви знаєте, що таке Авксфордський університет?

— Та чув, що є такий.

— Це один з найславетніших університетів у світі.

— А ви давно знайомі з Гетсбі? — спитав я.

— Кілька років, — відповів він не без гордості. — Я мав приємність познайомитися з ним відразу по війні. Вірите, якусь годину з ним побалакав — і зрозумів, що переді мною прекрасно вихована людина. «Ось, — сказав я собі, — ось кого можна спокійно запросити до себе додому й познайомити з мамою і сестрою». — Він помовчав. — Я бачу, ви дивитеся на мої запонки.

Доти я не дивився на них, але тепер глянув. Запонки були зроблені зі шматочків білокості напрочуд знайомої форми.

— Справжні людські зуби, — пояснив він. — Найкращі зразки.

— Невже! — я придивився пильніше. — Це ж треба!..

— Еге ж, — він заправив манжети в рукави піджака. — Еге ж, Гетсбі дуже делікатний щодо жінок. На дружину свого приятеля він навіть не гляне.

Коли той, хто викликав у нього цю інстинктивну довіру, повернувся до нашого столу, містер Вольфсгайм одним духом випив каву й підвівся.

— Ми чудово поснідали, хлопці, — сказав він. — А тепер я втечу, щоб не зловживати вашою гостинністю.

— Посидьте ще трохи, Мейєре, — сказав Гетсбі, не дуже наполегливо.

Містер Вольфсгайм підніс руку, немовби благославляючи нас.

— Ви дуже люб'язні, але ми належимо до різних поколінь, — урочисто мовив він. — У вас свої розмови — про спорт, про дівчат, про... — Ще одним помахом руки він замінив той третій іменник. — А мені вже п'ятдесят, тож я вам тільки заважатиму.

Коли він потискав нам руки, а потім ішов до виходу, кінчик його трагічного носа тремтів. Я подумав: чи не образив я його якимось необережним словом?