Великий Гетсбі

Дейзі почала тихо, ритмічно підспівувати музиці хрипким голосом, вкладаючи в кожне слово зміст, якого воно ніколи доти не мало й ніколи більше не матиме. Коли в мелодії з'являлися високі ноти, голос її зворушливо ламався і вторував на октаву нижче, як це буває з контральто, і щоразу при такому переході в повітрі мов-би розливалося трохи чарівного живого тепла.

— Багато хто з'являється сюди без запрошення, — сказала раптом вона. — Ту дівчину теж ніхто не запрошував. Лізуть без усякого сорому, а він із чемності мовчить.

— А мені все-таки цікаво, хто він і що робить, — вперто промовив Том. — Треба буде з'ясувати це.

— Я тобі й так можу сказати, — відповіла Дейзі. — Він тримає аптеки, він сам розбудував цілу мережу аптек.

Алеєю під'їхав нарешті запізнілий лімузин.

— На добраніч, Ніку, — сказала Дейзі, підводячись.

Її погляд ковзнув повз мене вище, до розчинених дверей, з яких линула лагідна, сумна мелодія тогорічного шлягеру — вальсу «О третій ранку». Хоч би як там було, а в самій невимушеності розваг, що відбувалися тут, таїлись романтичні можливості, що їх був цілком позбавлений її власний світ. Що було в цій пісеньці, чим вабила вона, не відпускаючи від себе? Що відбуватиметься тут далі, в імлисті непевні години досвітку? Чи не з'явиться якась нова, несказанно прекрасна гостя, казкова чудо-принцеса, осяйне втілення дівочої цноти, і чи один погляд її ясних очей, перша мить чарівного спіткання не змусить Гетсбі забути всі ті п'ять років непохитної вірності?

Тієї ночі я затримався допізна. Гетсбі попросив мене почекати, доки він звільниться, і я бродив по саду аж до того часу, коли до будинку пробігли з темного пляжу змерзлі галасливі любителі нічного купання і в усіх кімнатах для гостей нагорі погасло світло. Коли Гетсбі нарешті з'явився на сходах, я побачив, що його засмагле обличчя зовсім осунулось, а втомлені очі гарячково блищать.

— Їй не сподобалося, — зразу сказав він.

— А по-моєму, сподобалось.

— Ні, — вперто заперечив він. — Їй було неприємно.

Він замовк, але і в цьому мовчанні вчувалась безмірна пригніченість.

— Вона така далека від мене, — сказав він. — Я не можу розтлумачити їй.

— Це ви про розваги?

— Розваги? — Гетсбі ляснув пальцями й тим послав у непам'ять всі розваги, які він будь-коли влаштовував. — Що ті розваги, друже?

Йому хотілося, щоб Дейзі не більш і не менш, як прийшла до Тома й сказала: «Я тебе не кохала і не кохаю». А після того, як вона в такий спосіб перекреслить чотири роки свого життя, вони візьмуться до дальших, практичніших справ. Зокрема, як тільки Дейзі здобуде свободу, вони поїдуть до Луїсвілла й відсвяткують весілля в її домі — так, як зробили б п'ять років тому.

— А вона не розуміє, — сказав він. — Раніше вона все розуміла. Ми, бувало, сиділи годинами і...

Він не договорив і почав ходити туди-сюди стежкою, всіяною шкурками фруктів, роздушеними квітами й розтоптаними почутгями.

— Ви забагато хочете від неї, — наважився сказати я. — Минуле повернути неможливо.

— Цебто як — неможливо? — вражено вигукнув він. — Ще й як можливо!

Він ошаліло роззирнувся довкола, неначе минуле причаїлося десь тут, у затінку його будинку, і досить простягти руку, щоб повернути його.

— Я зроблю все, щоб знову стало так, як було, — сказав він рішуче. — I вона зрозуміє.

Він поринув у спогади, і я відчув, що він прагне віднайти в них щось, можливо, ту частку себе самого, що цілком розчинилася в коханні до Дейзі. Те кохання внесло сум'яття і нелад у його життя, та хтозна, може, якби він зумів повернутися до самого початку і знову повільно пройти весь той шлях, йому пощастило б віднайти втрачене...

...П'ять років тому, осіннього вечора, коли вже опадало листя, вони, гуляючи, вийшли на вулицю, де не було дерев і тротуар білів од місячного сяйва. Вони зупинились і стали обличчям одне до одного. Вечір був уже досить холодний, сповнений тієї таємничої бентежності, яка завжди відчувається на зламі пір року. Лагідне світло з вікон стиха гуло, ллючись у темряву, і щось роїлось і снувалось у небі серед зірок. Краєчком ока Гетсбі бачив, що плити тротуару — це, власне, не плити, а щаблі драбини, яка сягає потаємного місця понад деревами; він міг би вибратися туди драбиною, якби вибирався сам, і там, припавши до сосків самої богині життя, ковтнути її чудодійного молока.

Біле обличчя Дейзі зближалося з його обличчям, і серце його билося дедалі гучніше. Він знав: коли він поцілує цю дівчину, коли з'єднає назавжди свої несказанні мрії з її минущим диханням, уява його назавжди втратить божественну свободу. Тож він почекав ще хвильку, дослухаючись до відгомону камертона, яким ударили об зірку. Потім він поцілував Дейзі. Від дотику його уст вона розцвіла для нього, мов квітка, і втілення здійснилось.