Великий Гетсбі

Але вони не втекли. I ми всі разом зробили щось зовсім недоладне — найняли в «Плазі» вітальню номера-люкс.

Подробиці тривалої і галасливої суперечки, внаслідок якої ми опинилися в тій вітальні, не затримались у моїй пам'яті, хоч я й тепер виразно, всім тілом пам'ятаю, як під час тієї суперечки штани, мов слизькі змії, обвивалися круг моїх ніг і холодні намистини поту безнастанно скочувалися по спині. Почалося все з пропозиції Дейзі найняти в готелі п'ять ванних кімнат і скупатися в холодній воді, і з цього вже зродилася реальніша ідея «влаштуватися де-небудь і випити по м'ятному коктейлю з льодом». Всі ми, звісно, повторювали при цьому: «Безглузда вигадка!» — і всі разом, перебиваючи одне одного, вели переговори із спантеличеним портьє, вважаючи — чи, може, вмовляючи себе, — що нам дуже весело... Кімната була велика й задушна, і хоч було вже по четвертій, у вікна, коли їх розчинили, повіяло тільки гарячим запахом кущів з парку. Дейзі підійшла до дзеркала і, стоячи спиною до нас, почала поправляти зачіску.

— Який шикарний апартамент, — шанобливо прошепотіла Джордан, і всі засміялися.

— Відчиніть ще одне вікно, — звеліла Дейзі, не обертаючись.

— А більше нема.

— То треба подзвонити, щоб принесли сокиру...

— Облишити балачки про спеку — ось що нам треба, — роз-дратовано сказав Том. — Якби ти менше про неї цвенькала, ми б її менше помічали.

Він розгорнув рушник і поставив на стіл привезену пляшку віскі.

— Ну чого ви до неї чіпляєтеся, друже? — озвався Гетсбі. — Зрештою, це ж ви схотіли їхати до міста.

На мить запала тиша. Телефонний довідник зірвався з гачка й гепнувся на підлогу. Джордан прошепотіла: «Пробачте», — але цього разу ніхто не засміявся.

— Я зараз підніму, — сказав я.

— Не треба, я сам. — Гетсбі уважно оглянув розірваний шнурок, зацікавлено гмукнув і кинув довідник на стілець.

— Вам воно не в'язне в зубах? — гостро спитав Том.

— Що саме?

— Оте ваше слівце — «друже». Де ви його підчепили?

— Слухай, Томе, — сказала Дейзі, відвертаючись від дзеркала. — Якщо ти почнеш говорити людям грубощі, я не лишуся тут ні хвилини. Подзвони краще, щоб нам принесли льоду й м'яти до коктейлю.

Том зняв трубку і в ту ж мить стиснена спека вибухла й задвигтіла — в бальному залі під нами загриміли урочисті акорди «Весільного маршу» Мендельсона.

— Ні, ви уявляєте, — одружуватись у таку спекоту! — приголомшено вигукнула Джордан.

— А що — я сама виходила заміж у середині червня, — згадал Дейзі. — У середині червня, та ще й у Луїсвіллі! Хтось навіть знепритомнів. Хто це був, Томе?

— Білоксі, — коротко відповів він.

— Так-так, його звали Білоксі. «Мопсик» Білоксі, постачальник коксу — згадала! — і родом був з Білоксі, штат Теннессі.

— Його тоді віднесли до нас додому, — підхопила Джордан, — бо ми мешкали зразу ж за церквою. I він огинався у нас цілих три тижні, поки тато не виставив його за двері. А наступного дня тато помер. — Помовчавши, вона додала, немовби вибачаючись перед пам'яттю батька: — Але одне до другого ніякого стосунку не мало.

— Я мав знайомого Білла Білоксі, але він був з Мемфіса, — докинув я.

— Це його двоюрідний брат. За ті три тижні я встигла вивчити увесь його родовід. Він мені подарував алюмінієву ключку для гольфа — я й досі нею граю.

Музика внизу урвалася — почалася шлюбна церемонія. Потім у вікно вдерлося гучноголосе «Слава-а-а!» Крик перейшов у радісний гамір, а тоді, нарешті, ушкварив джаз — почалися танці.

— Ех, старі ми, старі, — зітхнула Дейзі. — Були б молоді — посхоплювалися б і пішли танцювати.

— Згадай про Білоксі, — застерегла її Джордан. — Де ти з ним, власне, познайомився, Томе?

— З Білоксі? — Він насилу відірвався від своїх думок. — А я не був з ним знайомий. Це приятель Дейзі.

— Нічого подібного, — заперечила вона. — Я його доти і в очі не бачила. Він приїхав в одному вагоні з вами всіма.

— Так, але відрекомендувався він як твій знайомий. Сказав, що виріс у Луїсвіллі. Ейса Берд привів його на перон в останню мить і спитав, чи не знайдеться для нього місце у вагоні.

Джордан усміхнулась.

— Певно, він просто вирішив на дурняка проїхатися додому. Мені він розповідав, ніби був у вас у Йєлі старостою курсу.

Ми з Томом здивовано перезирнулися.

— Білоксі?

— По-перше, у нас взагалі не було ніякого старости... Гетсбі нервово постукав носаком черевика по підлозі, й Том раптом повернувся до нього.

— До речі, містере Гетсбі, ви начебто випускник Оксфордського університету?

— Не зовсім так.

— Але ви начебто навчались там?

— Так, я там навчався.

Пауза. Потім — голос Тома, явно недовірливий, глузливий:

— Певно, ви там навчалися в той самий час, коли Білоксі був у Йєлі.

Знову пауза. Офіціант постукав і ввійшов, несучи потовчену м'яту й лід, але навіть його «прошу» й тихий рип дверей, що зачинилися за ним, не порушили тиші. Бо зараз, нарешті, мала розв'язатись одна з найбільших загадок Гетсбі.

— Я вже сказав вам: так, я там навчався.

— Це я чув, але мені хотілося б знати, коли саме.

— В дев'ятнадцятому році. Я пробув там лише п'ять місяців. Тому я не можу вважати себе випускником Оксфорду.