Вершини

Ставлять два, кожен розрахований на дві особи, а якщо лягти шпротами, як у консервній банці, то якраз для чотирьох. А коли ще щільніше, так, щоб і ребра тріщали, то вивільниться трохи місця для рюкзаків та взуття.

Вітер розійшовся не на жарт: постійний пронизливий свист, що вимотує душу, не дає й на секунду

забутись. Тканина намету лопотить збожеволіло, сухий сніг січе, як ножами,— ось-ось позриває, пожбурить донизу.

Сон не сон — тривога й неспокій. Хоча б швидше кінчалась ця ніч, краще вже йти, ніж лежати отак, чекаючи не знати й чого!

В сусіднім наметі лунає сміх. Не інакше Пашка-лейтенант розповів черговий анекдот, його хлібом не годуй — дай посмішити народ. Анекдоти для нього як хвороба, як пошесть: про що не йшлося б, обов'язково встряне в розмову:

— До речі, свіженький анекдотик!

Його спершу охоче слухали, сміючись, потім став приїдатись. І в літакові, впродовж багатьох годин, і в Петропавловську, вже в готелі, і на сейсмостанції під Ключевською лунав невигубний його тенорок:

— До речі, свіженький анекдотик...

Анатолій усміхається, пригадавши, як Якубенко

підмовив відучити врешті-решт Пашку щохвилинно розповідать анекдоти.

Було це позавчора, на сейсмостанції. Ледь Пашка, наперед усміхаючись, став розповідати черговий анекдот, як усі дружно закричали:

— Борода! Борода!

Тобто анекдот «з бородою». Сто разів розказаний, сто разів чутий.

Пашка вмовк, ще не передчуваючи, що чекає на нього попереду.

— До речі, свіженький анекдотик,— устряв він за хвилину в розмову.

— Борода! Борода! — закричала чесна кумпа-нія.

В Пашиних безжурних очах замерехтіло сум'ят-тя. Цього разу він мовчав хвилин десять, вибираючи з неосяжного репертуару свого такий анек-дот, що був би свіжий, як щойно спечена булочка.

— Одного разу француз, німець, англієць і росіянин,— почав він, неспокійно соваючись,— стали розповідати про власних жінок...

— Борода! Борода! — пролунав дружно хор.

Пашка занімів. В його очах стигла розгубленість.

І коли він за півгодини, зібравшись з духом, спробував розповісти ще один анекдот, в голосі його було стільки благання, що здригнулося б серце найзапеклішого злодія.

— Є, до речі, з цього приводу свіженький анекдотик...

Але цього разу йому навіть не вдалося розпочать анекдот — аудиторія була безжальною:

— Борода! Борода!

Пашка якийсь час зіпав ротом, як висмикнута з річки рибина, потім пожбурив кухоль з недопитим чаєм під ноги і, лаючись, вибіг надвір. В чому був.

— Підіть заверніть,— сказав Якубенко.— Ще, дурень, замерзне.