Вершини

Зводжусь, одягаю на плечі рюкзак, беру до рук мого вірного, мого надійного супутника — геологічний молоток. Йому добре дісталось за оці неповні два місяці: і дзьоб геть розплющений, і ручка побита, але він ще послужить мені — і сьо-годні, й завтра, й позавтра, мій незрадливий товариш, мій помічник-виручальник, і я його не залишу, обов'язково заберу з собою. Там, у моїй квартирі міській, де підлога до нереального рівна, а тюлеві фіранки можуть спокійно висіти при навстіж одчинених вікнах, він буде пахнути мені ось цими торами, і той запах я не проміняю ні на що...

Десь за хребтами, в підсиненій далині, лунає ослаблений відстанню постріл: мої друзі-таджики таки ходили не даром — стріляти в білий світ, як у копійку, вони не стануть нізащо. Може, ось у цю хвилину, зірвавшись із виступу, котиться поцілений на смерть гірський красень рогаль, а за ним услід скаче Мухла, щоб наздогнати, вхопити за гострі копита, звалити на плечі важку теплу тушу та й перти на собі до самого табору, бо його, власне, для цього й узяли, повного молодої сили й енергії, завжди безвідмовного Мухлу.

— Мясо сля-адкий!..

Поправляю рюкзак, починаю спускатись донизу...

Анатолій мене знаходить уже на Тау-Міці, майже на вершині. Вимотала мене ця могутня дама до краю, і я лежав, як то кажуть, копита відкинувши, мріючи лише про одне: щоб усі турмаліни на світі провалилися крізь землю, а за це щоб якась добра душа однесла мене назад у табір та й опустила м’якенько на койку. Вчепився б у неї руками й зубами, не розлучався б із нею, із рідною, до самого скону. Думав, куди мене здуру занесло, і плакать хотілось.

-— Анатолію Андрійовичу, якими вітрами? Та вам уже можна значок альпініста давати!

Стояв, налитий іронією, такий свіжий, такий бадьорий, наче й не видирався на оцю запамороч-ливу крутизну. Мов прогулювався Хрещатиком та й наткнувсь випадково на мене.

— Рушили?.. Лишилось — рукою подати!

Ох, рушили...

Одриваю своє змучене, своє налите втомою тіло (важу я зараз півтонни, не менше) од ласкавої теплої брили, зводжусь на рівні, що тремтять-під-гинаються.

— Під нами п'ять тисяч сто,— повідомля Анатолій.— Лишилося зовсім мало. Ось прокладемо на Тау-Міку дорогу — машинами підніматись будемо.

— А не можна посидіти до того часу, поки прокладете дорогу?

— Можна, чого ж. Тільки доведеться довгенько сидіти... Пішли, дорогенький, на вас чекають найкращі у світі турмаліни!

І я пішов. Я майже топтався на місці, долаючи кляту крутизну, не знаючи, за які смертні гріхи отак люто караюсь. Чіплявся поглядом за найближчий камінчик, не випускав його з поля зору, щоб він раптом не взяв та й не перемістився вперед. Лише зараз я починав розуміти по-справжньому, що то значить до останньої краплі. Ще метр, ще один порух — і мене взагалі не стане. Розсиплюсь, розмажусь по оцьому камінні, по отій Тау-Міці, і ніхто мене навіть під мікроскопом не виявить!

Та лишався черговий той метр, я з подивом відчув, що й досі живий. І не тільки живий — ворушу, бач, ногами, хапаючи по-риб'ячому розтуленим ротом розріджене до краю повітря.

Ота пігматитова жила, якій спало колись на думку забратись під самісіньке небо, виникла саме тоді, коли з мене витекла остання краплина... сили, життя — називайте як хочете, мені вже було все

одно. Я стояв на ній, клятій, ще не усвідомлюючи, на чому стою, коли Анатолій, виринувши з-за невисокої скелі, низенько вклонився, ще й зняв з голови в'язану шапку:

— З приїздом, маестро! Прошу любити й жалувати!

Прийшовши трохи до тями, починаю роздивлятись легендарну цю жилу. Тоненька здалеку, вона насправді метрів з п'ятнадцять завширшки, а як залягає углиб, це виявить майбутня розвідка, коли закладатимуть шурфи. А то й свердловини. Скільки ж це треба було мільйонів років, щоб оця юна красуня наважилась показати краєчок свого чарівного лиця!

А он і камінь, під яким Анатолій знайшов перший свій турмалін.

Анатолій добре потоптався по жилі. Про це свідчить немов кротами перерита порода, розкидані моріони, що вилискують антрацитом.

— Ставайте ось тут,— підводить мене Анатолій до неглибокого, по коліна, ровика, проритого знизу вгору.— Тут ще повинні бути один-два погрібки. Тож ні пуху ні пера!

Я його посилаю за традицією до чорта і розглядаю ровик. Він був колись наповнений глиною, тепер глина вибрана, і в стінці чорніють отвори: невеличкі печерки, в яких так любить ховатись коштовне каміння. Ровик вибраний майже весь, мені лишилося не більше двох метрів, і я без особливої надії, щоб тільки не зажити слави останнього ледаря, заганяю молоток в свіжо-жовту спресовану масу.

Відламується добрячий шмат глини, в ній щось гостро зблискує. З войовничим вигуком ту глину хапаю, розламую, дістаю зелений кристалик. Невеличкий, з ніготь, але — турмалін. Роздивляюсь, милуюся — не можу намилуватись: адже це перший здобутий мною турмалін!

Обережно кладу кристалик на рюкзак. Вже не беру — хапаю прожогом молоток: тут має бути мрре турмалінів! Де й поділася втома.

Довбаю глину як навіжений. Але жила, ледь поманивши мене, одразу ж замкнулась: глина й глина і хоча б тобі уламок кристала!