Вершини

Він мовчки йде до постелі, важко скидає рюкзак. Втома осідає на ньому, як курява, навіть обличчя вкрилося сірою плівкою, а запечені губи стягнулись у шнурочок. Одмахав, мабуть, не один десяток кілометрів, а кожен памірський кілометр не зрівняти з тими, що на рівнині.

зо

— Я вже думав, що ви й не прийдете!

— Та ну?.. Цього бути не може!

Ще й вистачає сили жартувати! Я на його місці замертво впав би на койку.

— Як наш чайок?

Господи, що я собі думаю! Людина помирає од спраги, а я лізу з докорами.

Вихопив кухоль, наповнив, лишаючи місце для цукру, дістав з важкої коробки тверде, як камінь, печиво. Печиво те купували в Мургабі: завезли ще, мабуть, до війни, то воно й лежало, чекаючи на геологів. Ці все потрощать.

Жадібно спорожнив кухоль, уже сам налив другий. Обличчя потроху відтавало, позбувалось сіризни. І вже після другого кухля звичний Анатолій сидів переді мною: їжакуватий, насмішкуватий. Чорнюща чуприна стирчить на всі боки, мов намагнічена, ріденька борідка, як щітка.

— Так, кажете, міг заблукати?.. За це варт випить по третьому.

Наповнив ще раз, налив і мені. І вже після третього зітхнув задоволено:

— Порядок!.. Отепер можна й почаювати по-людському.

І ми чаювали до півночі.

— Обстежив одну надзвичайно цікаву гірку,— розповідав після енного кухля.— Давно вона мені муляла око, та все не доходили руки.

— Щось знайшли?

— Якби щодня щось знаходили, вельмишановний Анатолію Андрійовичу, то давно б уже прикрили нашу контору. За один сезон на сто років навідкривали б.

— А все ж?

— А все ж — багатообіцяюча гірка. Варт по ній як слід потоптатись. Пошлю туди на якийсь тиж-день хлоп'ят, хай походять, обнюхають. Чує моє серце, що вона не порожня. Там така пігматитова жилка — цілувати хочеться! Ви коли іменинник?

— Вже відбув.

— Жаль. Ну, гаразд, будемо вважати, що у вас сьогодні ще одні іменини.— Він уже риється в рюкзаку.— Тримайте для своєї колекції!

Те, що він мені подає,— чорне, мов смола. І важке, як чавун. Кілограмовий шматок, завбільшки з два кулаки.

— Мумійо?!

Жадібно нюхаю: пахне прополісом, живицею, хвоєю. І ще чимось, таємниче-хвилюючим. Я давно мріяв побачити природне мумійо — цей могутній регулятор обміну речовин в організмі, чудодійний засіб від запалювальних процесів (користуюсь ним п'ятий рік і забув, що таке ангіни. А до того ж хворів мало не щомісяця).

— Де знайшли?

— Ще на одній гірці,— таємниче всміхається Анатолій.— В симпатичній печері: слава богу, туди не так легко добратись. А то давно уже вибрали б. Стінка метрів на шістдесят, а в ній отвір. І отака вузенька поличка. Якраз для лунатиків.

Я не лунатик, тому одразу ж прощаюся з думкою навідатись до тієї печери. Вже знаю, як уміє лазити Анатолій: мурахи поза спиною бігають, коли дивишся, як він, чіпляючись за невидимі виступи, піднімається на прямовисну скелю. Спробував раз і собі, та одразу ж і завис: ні туди ні сюди.

«Приземлився» — руки-ноги тремтіли.

— Все забрали? — допитуюсь.

— Все неможливо за один раз забрати. Там його кілька десятків кілограмів. Суцільна стінка. Вистачить не на одну аптеку.

— Майже чисте,— милуюсь, піднісши до світла. Гасова лампа кладе на дорогоцінну знахідку масляне світло. Мумійо здається живою субстанцією, здобутою з прадавніх глибин. Не випадково ж древні перси молились на нього, вважаючи згусклою кров'ю богів.

Що ж, пора уже й на бік,— зводиться Анатолій з-за столу.

І тут я згадую про таджиків.

—- Що ж ви не сказали одразу? — сердито запитує він. Вдягає грубий светр, простоволосий виходить з намету.

Я ж наповнюю на всяк випадок водою чайник, ставлю на пічку. Підкладаю дрова, вибираючи товщі, щоб довше горіло, роздягаюсь, залажу в спальний мішок, кладу біля обличчя мумійо: мені вже здається, що коли воно поруч, то й дихати легше. Лежу, чекаючи на Анатолія, і в мене таке відчуття, наче я в цьому наметі провів не два тижні, а багато років. Той світ, який я нещодавно покинув, з його машинами, вулицями, будинками, магазинами, з постійною метушнею й товкотнечею, з вічним посгґіхом і вічним браком часу, звідси, з відстані багатьох тисяч кілометрів, здається таким неприродним і викривлен им, що я іноді запитую, чи він існує насправді Та ось випливають рідні обличчя, і я вже починаю нудьгувати по ньому, і мені вже здається, що там лишилось найсуттєвіше, без чого неможливе киття.

Дивовижне створіння — людина!

Анатолій повернувся далеко за північ. Я вже встиг заснути й прокинутись кілька разів, а його все не було; та ось голосно рипнула койка.

— Ну, як?

Довго не відповідало — шурхотіло спальником.

— Порядок,— відповіло неохоче.

Хотів ще спитати про Мухлу, та не наважився.

Гаразд, вранці довідаюсь, вже не довго.

А тепер — спати, спати...

Тісне гніздечко моє тепле й затишне, і так солодко спалося б, коли б вистачало повітря. Чи настане той час, коли я надихаюсь?..

— Ви, здається, шановний, заспали?

Анатолій! Коли він встиг підхопитись?

В пічці весело потріскують дрова, гарячі хвилі пливуть по нашій парусиновій хатині.

— Чай готовий, маестро.