Вершник без голови

Сонце вже майже сягнуло зеніту, і подорожні ступають по власних тінях. Зморені лютою спекою, білі вершники мовчки сидять у сідлах. Навіть піший чорний супровід, менш чутливий до сонця, облишив свої безугавні балачки й, поділившись на купки, тихо плентає за фургонами. Лише вряди-годи урочисту, мов на похороні, тишу порушує різкий, як постріл, виляск батога або гучне басовите «вйо!», що злітає з товстих губ того чи того чорношкірого візника.

Поволі, неначе навпомацки, посувається обоз. Та дороги, власне, й немає. її позначають лише сліди возів, що проїхали тут раніш,- ледь помітні колії, залишені колесами серед гінкої трави.

Та навіть і таке повільне просування дається запряжній худобі дуже нелегко. На думку плантатора, до кінцевої мети їхньої подорожі залишається не більш як двадцять миль. Він сподівається дістатится туди ще завидна,- тим-то обоз і не стає перепочити о цій спе-котній полудневій порі.

Раптом наглядач дає візникам знак зупинитися. Він саме проїхав ярдів на сто вперед і тепер рвучко осадив коня, так ніби побачив попереду якусь перешкоду.

І ось уже він швидко скаче назад до обозу. Весь його вигляд промовляє: щось негаразд. Що ж там таке?.. Останнім часом багато говорять про індіанців - нібито вони знов почали з'являтися в цих краях. Невже там і справді ті червоношкірі розбійники? Та ні, навряд - у поведінці наглядача не помітно справжньої тривоги.

- Що сталося, містере Сенсоме? - запитує плантатор, коли той під'їжджає.

- Вся трава вигоріла. У прерії була пожежа.

- Була? Але ж тепер її немає? - швидко питає власник обозу, занепокоєно позирнувши на карету.- Де горить? Я не бачу ніякого диму.

- Ні, сер... ні...- затинаючись, бурмоче наглядач. Він уже зрозумів, що даремно зняв тривогу.- Я й не кажу, що там і тепер горить, а тільки що горіло й що вся земля стала чорна, мов винова десятка.

- Ну то й що з того? Хіба не однаково, якою прерією їхати - чорною чи зеленою?

- Що за дурниці, Джоше Сенсоме, зчиняти таку бучу з нічого й даремно лякати людей! Гей ви, нігери! Ану беріться за батоги та поганяйте мулів! Поганяй! Поганяй!

- Але ж послухайте, капітане Колхауне,- заперечує наглядач чоловікові, що так гостро вичитав йому.- Як ми знайдемо дорогу?

- Знайдемо? Що це ви торочите? Хіба ж ми збилися з дороги?

- Боюся, що таки збилися. Колії далі не видно. Вона вигоріла разом з травою.

- То й що? Переїдемо згорілу ділянку й без колії. А на тому боці знову натрапимо на неї.

- Атож,- простодушно відказав наглядач, який хоч і був «східняком», проте побував і на західних околицях і знав дещо про життя на кордоні.- Якщо він тільки там є, той бік. Бо я чогось його не побачив, дарма що дивився з сідла.

- Ану, нігери, поганяй! Поганяй, кажу! - пустивши повз вуха наглядачеві слова, закричав Колхаун. А тоді вдарив коня острогами й поскакав уперед, даючи зрозуміти, що його наказ має бути виконаний беззастережно.

І ось фургони знов рушають, але, доїхавши до вигорілої ділянки, зупиняються вже без будь-чийого наказу. Вершники з'їжджаються докупи порадитись. Становище скрутне - усі бачать це з одного погляду на випалену рівнину попереду. А там, аж ген до обрію, лише одноманітна, чорна, як пекло, пустка. Ніде ані цятки зелені - ні листочка, ні стеблинки, ні травинки. Пожежа була нещодавно, під час літнього сонцестояння. Буйні, соковиті трави, яскраві квіти прерії - все згоріло на попіл у лютому, спустошливому вогні.

І попереду, і праворуч, і ліворуч, скільки сягає око, все те саме чорне згарище. Та й небо над ним уже не ясно-блакитне, а майже синє, і сонце, не закрите хмарами, ніби вже не сяє, а й собі супиться, дивлячись на похмуру землю.

Наглядач сказав правду: ніяких слідів колії не лишилося. Буйний вогонь, випаливши дощенту соковиту траву, стер з лиця землі й відбитки коліс, що позначали дорогу.

- Що ж нам робити? - Це запитує сам плантатор, і в голосі його звучить розгубленість.

- Діяти, дядечку Вудлі! їхати вперед, що ж нам іще лишається? Адже річка має бути десь там? Якщо не вийдемо просто до переправи, то рушимо берегом проти течії або за течією - там побачимо.

- Послухай, Кассію, а що, як ми заблукаємо?

- Такого не може бути. Гадаю, не так уже й багато трави вигоріло. І якщо навіть ми трохи відхилимося, то врешті однаково виїдемо до річки.

- Ну що ж, небоже, тобі видніше. Я покладаюся на тебе.

- Не бійтесь, дядечку. Я виходив і не з такої халепи... Ану, нігере, рушай! За мною!

З цими словами відставний офіцер, кинувши само-вдоволений погляд на карету, у вікно якої визирнуло трохи затьмарене тривогою дівоче личко, вдарив коня острогами й рішуче поскакав уперед.

Заляскали батоги, затупотіли копита восьми десятків мулів, забряжчали колеса, і валка фургонів рушила далі.

Тепер мули йдуть швидше. їх немовби підганяє незвична для їхніх очей чорна рівнина, і, ледве торкнувшись копитом згарища, вони квапляться підняти ногу. Молоді тварини сполохано хропуть. Та незабаром вони заспокоюються і за прикладом старших знову йдуть рівною ступою.