Вершник без голови

«Прекрасно! - може вигукнути якийсь сторонній спостерігач, уведений в оману подібними небуденними картинами, що їх так зворушливо змальовують наймані писаки на службі в самого нечистого.- Яка все ж таки чудова річ - оце наше патріархальне рабовласництво! А тим часом ми стільки говоримо й робимо, щоб знищити його! Таж будь-яка спроба зруйнувати цю віковічну споруду, цей гідний наріжний камінь благородної нації - то не що інше, як надмір нерозумної чутливості, чистісінька філантропічна дурниця! О ви, непримиренні вороги рабовласництва! Навіщо ви повстаєте проти нього? Чи ви не знаєте, що одні повинні терпіти страждання, тяжко працювати й голодувати, щоб інші могли жити в розкошах і неробстві? Що одні мають бути рабами, щоб інші були вільними? » Такі заклики - що від них лишається тільки гірко заплакати - лунають останнім часом чи не занадто часто. Горе тому, хто їх виголошує, і горе нації, яка їх співчутливо слухає!

Радісне піднесення Пойндекстера поділяли всі його супутники, за винятком Кассія Колхауна. Воно відбивалось і на обличчях чорних невільників, які вважали плантатора джерелом і володарем їхнього щастя - чи нещастя,- всемогутнім, майже як Бог.

Вони любили його менше, ніж Бога, зате боялися дужче, хоч він був зовсім не лихий господар - як порівняти з іншими. Він не вбачав ніякої втіхи в тому, щоб мордувати своїх рабів. Йому подобалось, коли вони ситі й одягнені, вгодовані так, щоб аж лисніла шкіра,- адже їхній вигляд свідчив і про заможність самого господаря. Щоправда, він час від часу шмагав їх нагаєм,- це, як він запевняв, ішло їм тільки на користь,- але жоден з його «гурту» не мав на шкірі слідів жорстоких катувань, чим залюбки вихвалялася більшість рабовласників на берегах Міссісіпі...

Отож не дивно, що в товаристві такого взірцевого господаря всім було хороше, і невільники, бачачи його радість, і собі весело гомоніли.

Але цього радісного піднесення не вистачило до кінця подорожі. Через деякий час воно згасло - щоправда, не враз і не з чиєїсь вини, а з причин, аж ніяк не залежних від будь-кого з подорожніх.

Як і сказав незнайомець, сонце сховалося за хмарами раніше, ніж вони побачили кипарис.

Власне, в цьому не було нічого такого, щоб збудити тривогу. Слід ласо, як і перед тим, чітко вирізнявся на згарищі, і їм не було потреби визначати напрям за сонцем. Та сам вигляд повитого хмарами неба вплинув на всіх гнітюче, і веселощі поступово вщухли.

- Так наче це вже вечірні сутінки,- зауважив плантатор, діставши свій золотий годинник,- а насправді ще тільки третя година! Як добре, що той молодик залишив нам таку надійну провідну нитку. Коли б не він, ми могли б проблукати по цьому попелищі до самого смерку, а може, довелося б тут-таки й заночувати.

- Ото була б чорна постіль! - жартівливо докинув Генрі, щоб розмова стала трохи веселішою.- Ох, і наснилося б мені всяких страхіть, якби випало тут ночувати.

- І мені теж,- озвалась його сестра, визирнувши з-за завісок карети й оглядаючи довколишній краєвид.- Я напевне побачила б уві сні й пекло, і Плутона з Прозерпіною [10], і...

- Го-го! - вискалився чорний кучер, записаний у книгах плантації як Плутон Пойндекстер.- Панночка побачила б мене серед оцеї чорної прерії! Оце-то чудасія, го-го-го!

- Не радив би вам усім надто тішитися,- втрутився до розмови похмурий плантаторів небіж, що саме під'їхав до них,- бо, може, таки й доведеться спати на цій чорній постелі. Будемо сподіватись, що не станеться ще й чогось гіршого.

- Що ти хочеш цим сказати, Касе? - запитав плантатор.

- А те, дядечку, що цей ваш провідник завів нас не туди. Я ще не можу сказати цього напевне, але, здається, справи наші кепські. Ми пройшли більш як п'ять миль - та, мабуть, і всі шість,- а де ж той кипарис? Я пильно оглянув весь обрій і, хоч на свої очі ще не нарікаю, не побачив ніде нічого схожого на дерево.

- Але навіщо б йому нас обдурювати?

- А, навіщо? Ото ж бо й воно. Він міг мати на це різні причини.

- То наведи нам хоч одну з них! - зачіпливо мовив дзвінкий голос із карети.- Ми готові тебе вислухати.

- Ти готова слухати все, що тобі скаже якийсь пройдисвіт,- насмішкувато відповів Колхаун.- А якщо я висловлю свої міркування, ти, напевне, поблажливо назвеш їх фальшивою тривогою.

- Це залежатиме від того, які будуть ці міркування, паничу Кассію. Гадаю, тобі варто спробувати переконати нас. Хто ж може припустити, що такий досвідчений офіцер і мандрівник зчинить фальшиву тривогу?!

Колхаун відчув, що з нього глузують, і, певно, не став би казати того, що намірявся, якби не втрутився сам Пойндекстер.

- Ну ж бо, Кассію, поясни нам, що ти маєш на думці,- чемно, але владно зажадав він.- Те, що ти сказав, викликає не тільки цікавість. З якої б це речі тому молодикові потрібно було завести нас не туди?

- Та ні, дядечку,- відповів колишній капітан уже не так затято, як перше.- Я ж не кажу, що він таки завів нас, а тільки що скидається на те.

- Як це розуміти?

- Ну, хто знає, що може статися. Трапляється, що в цих місцях нападають на обози, такі, як наш,- та навіть і більші,- грабують, убивають...