Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Вся ця процедура мала ту добру сторону, що туди ж прийняли ще кілька груп, майже виключно галичан, між якими були знайомі; по кількох хвилинах ми вже знали, що село називається Броніславувка, що є нас тут багато, може тисяча, а може й дві, сидять вони тут вже майже тиждень, їсти дістають чотири сухарі й дрібку зупи денно, а що буде далі — невідомо. Вертали ми від цієї «вошобойки» з дивно приємним почуттям, що ми не самі. У нашій стодолі, крім кількох галичан, сиділи самі совєтські люди, хоч і всі в німецьких уніформах. Вони, очевидно, зараз же почали на наших шкірах доказувати свою льояльність перед несподіваними визволителями, лаяли «українцоф-бандєровцоф», «ґаліцких есесофцоф» і т.д. Не один з нас собі подумав, що по такім лагері, можна мати претенсії на відпущення цілого ряду гріхів. Настрої були розпачливі, і не перервали їх навіть видані в полудне чотири сухарі.

Весь день ширилися сплетні про скорий виїзд, невідомо куди. Покищо, нічого такого в очі не кидалося. У большевиків не так, як у кожній іншій армії: нема жадних приготувань, пакування речей, чи чогось подібного. Там кожний вояк встає, зіває, каже «да» і є готовий до дороги.

Та після обіду почалися знова «построєнія» та «подщоти». Щось таки висіло в повітрі. Під вечір ми бачили, що підготова до визїду ведеться; розібрали «вошобойку», два мішки з сухарями погрузили на авто теж, ще якісь продукти у пушках та скринях. Появилася сторожа на конях, чого дотепер не було. Вечером упав рясний дощ і перемінив довколишній чорнозем у неприступне багно. Та мимо цього, вже темніло, нас зформували в чвірки, обставили конвоїрами на конях та погнали.

Остання наша мандрівка по Галичині, була дійсно хресною дорогою. По коліна в болоті, змучені, брудні, не йшли, а гнали ми кудись у невідоме. Коні вартових ішли трапом увесь час. Вартові оці, з наґанами та пугами в руках, надавали несамовитому походові вигляду валки невільників, яких татари женуть у ясир. Раз-по-раз гриміли постріли з автоматів та наґанів, лунали покрикування конвоїрів, серед яких не бракувало східніх азійських облич. Декілька кінних запалило імпровізовані смолоскипи, тло нашого походу було дійсно фантастичне.

По довгому марші, що відбувався півбігом, ми врешті добилися до якоїсь станційки, назви якої навіть не пригадую. Заїхав ешельон і нас почали «поґружать». Отут багато з нас на довгий час в останнє торкнулися галицької землі. Видно було, що з нами коїться щось страшне, що щойно тепер дійсно починається дорога в невідоме. Багато плакало зі змучення та безсилої розпуки; інші брали з собою грудки землі. Думаю, що саме тоді настрої осягнули цього, що німці звуть «тіфпунктом».[52]

В ніч з 31 липня на 1 серпня 1944 р. докладно в 25 річницю зайняття з'єдиненими арміями Києва, вирушили ми в новий похід на Схід — похід глибоко трагічний. Лиш малій частині дивізії вдалося побувати в Україні та в Росії та не як побідникам, а під баґнетом тих, яких ми мали перемогти.

В Царство Сатани

Щойно у ваґоні, де нас впакували по 50 осіб та дбайливо задротували двері, я зустрінувся безпосередньо з масою наших полонених. Почалися запитання, оповідання, здогади. З цього виявилося, в першу чергу, що, назагал, усяке забирання в полон мало далеко більш драстичний перебіг, ніж у моєму випадку. Звичайні були випадки добивання ранених, розстріли старшин, не кажучи про грабування поясів, черевиків, окулярів, щіток до зубів, бритв та інших речей. Скоро думки всіх звернулися до другого, що буде далі. Ще ніколи, перед ніким із нас, це питання не стояло так гостро, як саме тепер. Думки про наше майбутнє, як усе, були розбіжні. Навіть щодо напряму дороги не було певности. Були такі, та це крайні оптимісти, що думали, нібито нас везуть до Львова, а там — розженуть. Інші, більш помірковані, вважали, що нас везуть на якийсь великий монстр-процес до Києва, чи Москви. Та поволі ширився погляд, що їдемо десь на роботи на Урал, чи в Сибір. Попри непевність завтрішнього дня томив нас другий ворог — голод і спрага. Сама розпука та голод — це квінтесенсія наших почувань з цих жорстоких днів. Харч який нам видавали — це були чотири шматочки сухарів та маленька дрібка консервованої каші. Та дивувало нас, а навіть журило, чому його нам видають взагалі? Чому нас кудись везуть? Чому з нами панькаються? Ніхто не передбачав нічого доброго за тими большевицькими заходами. На другий день їзди ми переїхали Збруч і здивувалися всі, що він такий смішно вузенький…

Дні минали, а ми їхали. Минули Проскурів, Вінницю, а про кінець дороги навіть чутки не було. Ця непевність завтрішнього дня мучила не менше, ніж хвилювання про долю родини, більше ніж голод, що жорстоко скручував кишки. Тому що в дорозі не можливо було дістати води, витворилася звичка пити воду, яку лиш можна було знайти, чи то з рана на станції (на більших станціях нас випускали), чи з льокомотиви, чи з даху, як падав дощ. Наслідком цього, кинулися шлункові хвороби, і до діри. Яку помислові «східняки», за прикладом інших ваґонів, видовбали в підлозі, формувалися справжні черги.