Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Чому ж я вважав таке, після наших понять, не дуже важне місце, за життєву шансу? Причин було багато. Насамперед — їжа. Я на «наркомовському пайку», 600 гр. хліба та два черпаки «васерзупи», висох на скіпку. Пам'ятаю, як мене раз післали з одним ще смолити дах на бараці, то я, боявся, щоб вітер мене не звіяв, тримався відра зі смолою. А тут я бачив, що персонал стаціонаря заїдає обіди «по 10-ой нормє», а свої, належні їм з кухні, порції, продає по 5 рублів щоденно. «10-та норма» — це урядовий раціон для хворих, який, у протилежність до попереднього, 27-го лагеротдєлєнія, тут ретельно видавали.

Ретельно, ясно, в совєтському сенсі. Як не було в магазині, то не видавали. На денну порцію по 10-ій нормі давали: 300 грамів білого (!) хліба, 300 гр. чорного, 60 гр. (!) цукру, 40 гр. м'яса (тут уже без!, бо його майже ніколи не було, а як і було, то з американських консервів), 40 гр. масла (!) і малу кількість макаронів, олію та ярини. Мало того, але таки щось було, а мушу додати, що хліб, масло і цукор видавали доволі реґулярно. Начальство все підкреслювало доброту «совєтської власті» та «сталінскую заботу о челавєкє». Це все, річ ясна, з добротою, ані дбайливістю не мало нічого спільного. Йшло лише про те, щоб використати, якмога повніше, силу лагерної людини, щоб, підпомагати її в дрібничках, а виссати з неї соки в цілому. Був то лише своєрідний блахман, для офіціяльних звітів та пропаґанди; що цей блахман виходив на здоров'я людям, що стояли близько шпитального корита (а в Сов. Союзі без корита — смерть), це друга справа. Ще одна причина, це та, що завдяки впливам Б. М., я став тоді незалежним від «проіз. отдєла». Б. М. мав тиху угоду з тими панами, щоб «його» людей не зачіпали. Правда, в мойому випадку виявилась дійсна позитивна риса лагерного життя: думаю, що ледве, чи в якомусь іншому кацеті, в іншій країні, було б можливо, щоб людина, яка все таки була захоплена в полон на полі бою, зі зброєю в руках, попала на становище, на яке не можуть попасти місцеві громадяни. І то я ні не просив, ні не старався про це місце, воно мені прямо впало з неба. Та ця умовно позитивна риса постала поза плечима влади і в цьому факті й коріниться вся її людяність. Виплила вона з психіки совєтської людини, з єдиної, мабуть, у цілому світі психіки, в якій концентрак має своє стале і вироблене місце. В совєтській системі життя на «волі», це лише ограничений побут перед або після ув'язнення. В жадній країні проблема криміналу не є такою органічною частиною світогляду людини, як у совєтській Росії. Можу навести ряд місць з дійсно народніх пісень, де кримінал виступає в тій, чи іншій формі: «В понєдєльнік мать-старушка пєрєдачу прінєсла», «Бєжал бродяґа з Сахаліна», «Ти затухаріла всю нашу маліну, а тепер наґраду палучай», і ще багато інших.

Ці всі пісні так сказати б поправді, у великій мірі походять ще з давніх часів, але за совєтської системи вони найшли свое гідне завершення. З усіх передвоєнних дотепів про совєтське життя, на мою думку, лише один відповідає дійсному станові речей. Це знана історія з автобусом, де, мовляв, половина сидить, а друга трясеться.

З тієї психіки випливає те, що нормальний чоловік, як попаде до табору, старається ближньому так чи інакше помогти. Цей гін випливає з почуття солідарности перед владою і є загальний. Він приносить честь совєтській людині. Це є інтеґральна частина внутрішньої опозиції решток людяности проти жорстокого режиму. І це помогло у моєму випадку, як помагає багатьом роками, тут, чи деінде.

Моя робота була не важка; я мав до опалення 6 печей, а тому, що часом не було вугілля (у вугільному райні 1,5 км. від шахти!), то практично моя робота зводилася до нічого. Я хвалив небо, відпочивав і думав над тим, що діялося довкола мене.

В складі нашого персоналу перше місце належить медсестрі, Ларисі Івановні Гусевій. Це була тиха, добра людина, одинока жінка в таборі. Мешкала в кімнаті при стаціонарі. Була вона вільна і походила з села недалеко Сталіногорська. Часом, хоч рідко, ходила вона до себе додому. Їй завдячую багато відомостей про життя совєтського простолюддя.

Другий важний представник медичної ієрархії — це був ветеринарний фельдшер, Стьопа Міхайлович Бриченков, з Красноярського краю. У війну 1942 р. попав до полону десь на Смоленщині й служив у білоруській поліції, до чого не признався на слідстві і, це сон йому з очей зганяло. Відзначався ще й тим, що був жонатий в Сибірі і на Білорусі; але подружжя не зривав з жадною жінкою.

Наступним був главфельдшер нашої амбуляторії, Ніколай Ніколаєвіч Марзов, 50 літній, білорус з Орші, під кожним оглядом жертва режиму. В таборі сидів за те, що попросту був під німцями. Медик не дуже мудрий, зате добра душа. Накази влади обожнював. Мав жінку й діти в своїй Орші. Дуже тяжко переживав розлуку.

На черзі другий фельдшер амбуляторії — білорус Артьомчик Нуль. Символ свого народу. Однак тиха опозиція. Був у білоруській поліції. Його все село було в поліції і, згідно з духом часу, сиділо греміяльно в численних російських кацетах.