Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Цей «Цетбефав», у скороченні — Курінь Особливого Призначення, це дванадцять компаній, які були подумані, як кістяк-кадр, або, як тоді говорили, «штам» майбутньої Дивізії. Все це молоді, звичайно з середньою освітою, люди, ідейні, бойовий елемент, дійсно, під кожним оглядом еквівалент усусусів, традиції яких свідомо плекалися. З таким військом, як воно було в Гайделяґрі, дійсно сміло можна було рушати на війну. «Цетбефав» практично мав силу полку піхоти без спеціяльних частин і служб, бо це була лиш вишкільна формація. Як і у піхотних полках, 4, 8 і 12, сотні були важкі; з прибувших 9 вересня 1943 року двох сотень, 2 сотня була легка, 5 — важка. Оці дві свіжі сотні — це була свого часу ціла проблема в українському Гайделяґрі. Мабуть і самі німці, на чолі з командиром «Цетбефав» майором Бартельсом, не знали, що з ними зробити. Спершу, мабуть, існував плян включити вишкіл цих двох сотень у загальний учбовий процес батальйону. Про це свідчить у кожному разі ця «фурія», з якою кинулися наші «авсбільдери»[12] — у великій більшості старі, досвідчені вояки з східнього та інших фронтів, — на нас тоді ще бідних рекрутів.

Окрім вишколу, який проходив, назагал, коли не блискуче, то дуже добре, спосіб думання гайделяґрівського мешканця зумовлювали в головній мірі такі моменти, як загальна воєнна ситуація, зв'язок з Галичиною, та взаємини з співтоваришами зброї.

Від капітуляції Італії та успішної совєтської офензизи 2 серпня 1943 р. видно було, що німецька машина котиться по похилій площі в невеселе незнане. В зв'язку з тим, варто буде прослідити, чим жив, що думав і як представляв собі розвій ситуації наш вояк у Гайделяґрі.

В осені 1943 р., коли ще не було українських старшин, наші частини назовні ще нічим, крім, очевидно, самої національности вояцтва, своєї українськости не виявляли. Окрім стрілецької маси, все, почавши від кухаря, а скінчивши на сотенному командирові, було німецьке; назовні наше «авслендерство» уявлялося в українських піснях та обабіч чорних «краґеншпіґлях». «Шпіґлів» зі знаками «SS» ми не носили і, ясно, за ними не жалували. Відносини між стрілецтвом і старшиною були, хоч і коректні, але нещирі, хоч і ненапружені, але холодні. Вже від першого моменту наш стрілець думав, що нам із німцями не було по дорозі; очевидно, не в крикливий спосіб, але консеквентно й рішуче. Зрештою, в дискусіях з вишкільними підстаршинами нераз падали думки, що дивізія нам потрібна лиш як свого роду військова школа, і нераз дійсно коштувало труду переконати німців, що ми пішли, хоч може й до «їх» війська, та не воювати за «Нову Европу», але за свої власні інтереси, які з німецькими не покриваються. Німці самі, які спершу уважали «ґаліцієрів» за певного рода «дойч-слявіше мішлінґе»,[13] були цими поглядами доволі заскочені, але глибше, мабуть, над цим не застановлялися.

Контакт із Галичиною був, тимчасово, може, аж надто живий. Щонеділі сотки, тисячі рідних і знайомих наших добровольців, популярно званих «безухами», прямо заливали весь Гайделяґер. Тому, що цивільним вступ до самих бараків був недозволений, у теплі осінні неділі всі гаї були повні матерей, сестер, братів, та знайомих стрільців, які звичайно розсідалися під деревами та заїдали різні «сласти». Бо гайделяґрівський харч таки заслуговував на доповнення.

До вісток з краю прислухувався загал дуже чуйно. Це саме була доба розросту підпільних збройних сил з чітким протинімецьким наставленням, і не диво, що наші стрільці, елемент дійсно патріотичний, дошукувалися в думках якогось способу співіснування з ними, здаючи собі справу з свого, подекуди парадоксального, положення. Та до вирішення цієї проблеми було ще далеко. Покищо, фактом було існування двох систем української збройної сили, залеґалізованої, з наставленням протимосковським офіційно, але й протинімецьким потенціяльно, другої — нелеґальної, яскраво протиокупантської взагалі.

Друге вістря стрілецьких заінтересувань було спрямоване на наших гайделяґрівських сусідів і товаришів по зброї — естонців. Припадково саме в цьому часі знаходилася у Гайделяґрі 15-та естонська піша дивізія, формація старша за нашу; вона в осені 1943 р. саме мала відходити на фронт. З естонцями галичани легко найшли спільну мову. Хоч спершу уважали їх за страшних шахраїв та спекулянтів, однак, по кількох зустрічах, нав'язали зразу «торговельний» контакт і переконалися, що існує все таки певна аналогія між їхнім та нашим положенням. Єднала нас свідомість спільного положення між російським молотом та німецьким ковадлом; лучило й те, що німецька форма, так само як і у нас, була конечним злом, без якого ледве чи можна було б боронити активно вітчизну. Можна було б навести ряд конкретних випадків, де наші й естонці жили в прекрасних відносинах.