Відкрите суспільство та його вороги

Така Арістотелева оцінка тісно узгоджується із власними Платоновими доказами, які він наводить у «Тімеї»²⁶, і свідчить, що для Платона першочерговим завданням було знайти науковий метод для вивчення чуттєвих речей. Він прагнув здобути чисто раціональне знання, а не прості судження, а що чисте знання про чуттєві речі неможливо здобути, то він наполегливо, як ми вже раніше казали, шукав принаймні такого чистого знання, яке було б певним чином пов'язане і застосоване до чуттєвих речей. Знання «форм» чи «ідей» відповідало цій вимозі, оскільки «форма» була споріднена із своєю чуттєвою річчю, подібно до того, як батько прив'язаний до своїх дітей, що ще не виросли. Отже «форма» пояснювала б чуттєву річ і до неї можна було б звертатись у важливих питаннях, що стосуються плинного світу.

Відповідно до нашого аналізу, теорія «форм» чи «ідей» має у Платоновій філософії принаймні три різні призначення. 1) Це вкрай важливий методологічний засіб, оскільки уможливлює чисте наукове знання, а рівно знання, яке може бути застосованим до світу мінливих речей, про які ми не здатні безпосередньо одержати яке-небудь знання, лише судження. Отже, стає можливим досліджувати проблеми мінливого суспільства і побудувати політичну науку. 2) Вона дає ключ до розуміння такої вкрай необхідної теорії мінливості і занепаду, теорії генерації й деградації і, зокрема, ключ до розуміння історії. 3) Вона відкриває шлях у соціальній царині до певного роду суспільної інженерії й уможливлює створення механізмів, які б зупинили суспільні переміни, оскільки пропонує запровадити «найкращу державу», такою мірою близьку до «форми» чи «ідеї» держави, що буде нездатною до занепаду.

Про проблему (2), а саме теорію мінливості й історії, йтиметься у четвертому та п'ятому розділах, де буде розглянуто Платонову описову соціологію, тобто його опис і пояснення змінюваного суспільного світу, в якому він жив. Про проблему (3), зупинення суспільних змін, мова піде в розділах від шостого до дев'ятого, в яких розглядатиметься Платонова політична програма. Проблема (1) Платонової методології вже була коротко окреслена в цьому розділі за допомогою Арістотелевого викладу історії Платонової теорії. До цих міркувань я хотів би додати ще кілька зауважень.

VI

Я вживаю термін методологічний есенціалізм для характеристики погляду, підтримуваного Платоном та багатьма з його послідовників, про те, що завданням чистого знання або «науки» є розкриття та опис справжньої природи речей, тобто їхньої прихованої реальності чи суті. Характерною рисою Платонового вчення було те, що, як стверджувалося, сутність чуттєвих речей можна виявити в інших і реальніших речах — їхніх стародавніх предках або «формах». Багато пізніших методологічних есенціалістів, як-от Арістотель, не підтримали в цьому Платона, але всі вони погоджувалися з ним у визначенні завдання чистої науки, як розкриття прихованої природи, «форми» чи сутності речей. Усі ці методологічні есенціалісти також погоджуються з Платоном у тому, що сутності можна виявити й розпізнати за допомогою розумового осягнення, що кожна сутність має тільки їй властиве ім'я, за яким названо чуттєві речі, і що її можна описати словами. Такий опис сутності речі вони назвали «визначенням». Відповідно до методологічного есенціалізму, існує три шляхи пізнання речі: «Я маю на увазі, що ми здатні збагнути її незмінювану реальність чи сутність, що ми можемо знайти визначення цієї сутності й що ми спроможні відкрити її ім'я. Відтак до будь-якої реальної речі можна поставити два запитання... Можна дати назву, а спитати про визначення, або ж дати визначення, а спитати про ім'я». Як приклад такого методу Платон використовує сутність «парності» (на противагу до «непарності»): «Число... може ділитися порівну. Якщо воно ділиться, то називається «парним», а отже, визначенням назви «парний» буде «число, яке ділиться на рівні частини»... І коли ми називаємо ім'я, а питаємо про визначення, або коли даємо визначення, а питаємо про назву, в обох випадках йдеться про одну й ту саму сутність, називаємо ми її «парністю» чи «числом, що ділиться на рівні частини». Навівши цей приклад, Платон далі застосовує цей метод до «доказу», що стосується справжньої природи душі, про що мова піде трохи нижче²⁷.