Відкрите суспільство та його вороги

Однак погрішність нашого знання або теза про те, що все знання — це здогадка, хоч деякі здогадки були піддані суворим перевіркам, не може бути наведена на захист скептицизму або релятивізму. З того факту, що ми можемо помилитись, а критерію істини, який міг би вберегти нас від помилки, не існує, не випливає те, що вибір між теоріями довільний або нераціональний, що ми не можемо навчитися чи наблизитися до істини, що наше знання нездатне зростати.

5. Фоллібілізм і зростання знання

Під «фоллібілізмом» я маю на увазі погляд або визнання факту, що ми можемо помилятися і що пошуки достовірності (чи навіть високої ймовірності) помилкові. Однак це не значить, що пошуки істини помилкові. Навпаки, ідея погрішності має на увазі ідею істини як зразка, якого ми можемо не досягти. Це означає, що ми ніколи не можемо бути цілковито певними, що відкрили істину, хоча можемо її прагнути й навіть знайти (що нам вдається, як я вірю, в багатьох випадках). Завжди існує можливість похибки, однак у випадку деяких логічних і математичних доказів на таку можливість можна майже не зважати.

Утім фоллібілізм у ніякий спосіб не сприяє появі будь-яких скептичних чи релятивістських висновків. Це стане зрозумілим, якщо ми зважимо на те, що всі відомі історичні приклади людської погрішності — включно з усіма відомими прикладами судових помилок — це приклади прогресу нашого пізнання. Кожне відкриття помилки свідчить про реальний поступ нашого знання. Як каже Роже Мартен дю Гар у «Жані Баруа»: «це вже щось, якщо ми знаємо, де не слід шукати істину».

Наприклад, хоча відкриття важкої води показало, що ми глибоко помилялися, це був не лише прогрес у нашому знанні, а й, у свою чергу, це відкриття було пов'язано з іншими кроками вперед, які викликали багато наступних просувань уперед. Отож, ми можемо вчитися на наших помилках.

Цей фундаментальний погляд є насправді основою всієї епістемології та методології, адже він підказує нам, як вчитися більш систематично, як швидше просуватися вперед (не обов'язково в інтересах технології для кожного окремого шукача істини найнагальнішою проблемою є та, як пришвидшити свій власний поступ). Ця підказка, кажучи простіше, полягає в тому, що ми мусимо дошукуватися наших помилок або, іншими словами, що мусимо намагатися піддати критиці наші теорії.

Критика, схоже — це єдиний шлях у нашому розпорядженні для виявляння помилок і для того, щоб у систематичний спосіб діставати з них уроки.

6. Наближення до істини

В усьому сказаному вирішальною є ідея зростання знання — наближення до істини. Інтуїтивно ця ідея така сама зрозуміла, як і ідея власне істини. Певне висловлювання істинне, якщо воно відповідає фактам. Воно ближче до істини, ніж інше висловлювання, якщо більше відповідає фактам більше, ніж те інше.

Але хоча ця ідея інтуїтивно досить ясна і її законність навряд чи піддається сумнівам звичайними людьми або науковцями, вона так само, як і ідея істини, була розкритикована як незаконна деякими філософами (наприклад, зовсім недавно В. В. Куайном*). Можна, отже, згадати тут, що через об'єднання двох аналізів Тарського я зміг недавно дати «визначення» ідеї наближення до істини в суто логічних термінах теорії Тарського. (Я просто об'єднав ідеї істини та змісту, одержавши ідею істинності змісту висловлювання а, тобто класу всіх істинних висловлювань, що випливають з а, і його фальшивого змісту, який можна приблизно визначити як зміст висловлювання за винятком його істинного змісту. Ми можемо далі сказати, що висловлювання а ближче до істини, ніж висловлювання б, якщо і лише якщо його істинний зміст збільшився без збільшення його фальшивого змісту. Див. розділ 10 моєї книжки «Conjectures and Refutations».) Тому нема жодної підстави для того, щоб бути скептичним щодо поняття наближення до істини або до прогресу знання. І хоча ми завжди можемо помилятися, у багатьох випадках (особливо у випадках, коли за допомогою вирішальних перевірок вибирають між двома теоріями) ми маємо чудове розуміння того, чи наблизилися ми до істини, чи ні.

* Див. W.V. Quine. Word and Object. 1959, p. 23.