Відкрите суспільство та його вороги

А отже, є інші політичні сили, інші влади, крім його, і він може здійснювати своє правління, використовуючи їх і заграючи до них. Це доводить, що навіть крайні випадки верховної влади ніколи не були чистим самодержавством. Ніколи воля чи інтереси однієї людини (або, якби таке явище існувало, воля та інтереси однієї групи) не може прямо привести її до мети, не відмовляючись від деяких претензій, щоб заручитися підтримкою сил, які вона неспроможна перемогти. А в переважній більшості випадків обмеження політичної влади значно перевищують щойно названі.

Я наголосив на цих емпіричних пунктах не тому, що хочу використати їх як докази, а лише з метою уникнення заперечень. Я тверджу, що всі теорії суверенітету обминають одне з найфундаментальніших питань — а саме, чи не слід прагнути інституційного контролю над урядом, урівноважуючи його владу іншими владами. Така теорія контролю та рівноваги вимагає принаймні уважного розгляду. На мою думку, до неї можна висунути лише два заперечення: а) такий контроль практично неможливий і (б) вона теоретично непереконлива, оскільки політична влада по своїй суті суверенна³. Я вважаю, що факти спростовують ці обидва догматичні заперечення, а разом з ними й багато інших впливових поглядів (наприклад, теорію, згідно з якою єдиною альтернативою диктатурі одного класу є диктатура іншого класу).

Для того, щоб порушити питання інституційного контролю над правителями, слід лише припустити, що уряди не завжди бувають добрими і мудрими. Та оскільки я вже дещо сказав про історичні факти, то тепер схильний трохи вийти за рамки цього припущення. Я схиляюсь до думки, що правителі рідко піднімаються над середнім рівнем, як у моральному, так і в розумовому відношенні, а часто навіть не досягали його. Тож я гадаю за доцільне керуватися в політиці принципом: «готуйся до гіршого», тоді як ми можемо, хоча, звісно, повинні в той самий час намагатися одержати якнайкращого. Мені здається абсолютним божевіллям будувати всі наші політичні зусилля на хисткій надії, що нам вдасться залучити блискучих чи принаймні компетентних правителів. Та, попри всю мою зацікавленість у цих питаннях, я повинен наполегливо повторити, що моя теорія суверенітету не залежить від моїх особистих уподобань.

Окрім моїх особистих уподобань та крім наведених вище аргументів проти загальної теорії суверенітету, є ще й певний логічний аргумент, який можна навести, щоб показати непослідовність кожної окремої форми теорії суверенітету. Точніше, цьому логічному аргументу можна надати найрізноманітніших, але аналогічних за змістом форм для боротьби з теорією, за якою правити повинні наймудріші, а якщо ширше, то з теоріями, що правити повинні найкращі, закон, більшість тощо. Зокрема, одна форма цього логічного аргументу спрямована проти наївної версії лібералізму, демократії та принципу, відповідно до якого правити має більшість. Він у дечому схожий на добре відомий «парадокс свободи», уперше і з успіхом використаний Платоном. Критикуючи демократію й викладаючи історію становлення тирана, Платон мимоволі порушує таке питання: «А що як люди самі відмовляться від влади і забажають, щоб ними натомість правив тиран?» Платон припускає, що вільна людина може скористатися своєю абсолютною свободою насамперед для того, щоб потоптати закони, а потім і саму свободу, вимагаючи встановлення тиранії⁴. І це не просто умоглядна можливість, таке траплялося багато разів. І кожного разу, коли таке бувало, демократи, які обрали остаточною основою для свого політичного кредо принцип, згідно з яким правити має більшість, чи схожу форму принципу суверенітету, опинялися у безнадійному становищі. З одного боку, обраний ними принцип вимагає від них виступати проти будь-якої, опріч мажоритарної, форми правління, а відтак і проти нової тиранії. З іншого боку, той самий принцип вимагає, щоб вони виконували будь-яке рішення, ухвалене більшістю, а отже, підтримували нового тирана. Непослідовність цієї теорії, звісно, паралізує їхні дії⁵. Отож, ті з нас, демократів, хто вимагає інституційного контролю підвладних над правителями, і зокрема права розпускати уряд за волевиявом більшості, повинні грунтувати свої вимоги на теорії послідовнішій, ніж внутрішньо суперечлива теорія суверенітету. (В наступному параграфі цього розділу буде показано, що це можливо.)