Відкрите суспільство та його вороги

Сократ наголошував, що він не мудрий, що він не володіє істиною, а лише шукає, досліджує і любить її. Він пояснює, що саме це виражає слово «філософ», тобто той, хто любить мудрість і шукає її, в протилежність до «софіста», тобто професійного мудреця. Якби він коли-небудь заявив, що політики повинні бути філософами, то мав би лише на увазі, що, обтяжені надмірною відповідальністю, вони шукатимуть правду і усвідомлюватимуть свою обмеженість.

На що ж Платон обернув це вчення? На перший погляд може здатися, що він узагалі не змінював його, вимагаючи, щоб філософи забезпечували суверенітет держави, тим паче, що, подібно до Сократа, він визначав їх як тих, що люблять істину. Насправді ж зміни, привнесені Платоном, величезні. В нього той, хто любить,— це вже не скромний шукач, а гордий носій істини. Навчившись діалектики, він здатний до інтелектуальної прозорливості, тобто може осягнути і спілкуватись із вічними і небесними «формами» чи «ідеями». Піднесений вище за всіх звичайних людей він «богоподібний, якщо не божественний»¹⁶, як своєю мудрістю, так і владою. Платонів ідеальний філософ дуже близький до всезнання і всемогутності. Він — філософ-цар. На мою думку, важко знайти контраст більш разючий, ніж контраст між Сократовими і Платоновими уявленнями про ідеального філософа. Це — контраст між двома світами: світом скромного раціонального індивідуаліста і світом тоталітарного напівбога.

Вимога Платона, щоб правили мудреці, носії істини, «підготовлені філософи»¹⁷

, порушує насамперед проблему добору і виховання правителів. У суто персоналістській (у протилежність до інституційної) теорії цю проблему можна було б розв'язати, просто проголосивши, що мудрий правитель матиме досить мудрості, щоб обрати собі в спадкоємці найкращого з-поміж людей. Проте такий підхід до проблеми не дуже вдалий. Надто багато залежало б від некерованих обставин — будь-яка випадковість може зруйнувати майбутню стабільність держави. Але спроба керувати обставинами, передбачати можливі події і бути готовими до них неминуче призведе до відмови від чисто персоналістського розв'язання і його заміни на інституційне. Як уже зазначалось, намагання планувати майбутнє завжди приводить до інституційності.

V

Згідно з Платоновими поглядами, установу, що має наглядати за майбутніми лідерами, можна визначити як державний департамент освіти. З чисто політичної точки зору, ця установа є найважливішою в Платоновому суспільстві. Вона тримає ключі до влади. Вже лише з цієї причини має бути зрозуміло, що принаймні найвищі ступені освіти повинні безпосередньо контролюватися правителями. Але можна навести й інші причини. Найважливіша з них полягає в тому, що лише «фахівцю... і людині незаперечної чесності», за висловом Кроссмана, а на думку Платона — наймудрішим адептам, тобто самим правителям, можна довірити остаточну посвяту майбутніх мудреців у високі таємниці мудрості. Насамперед це стосується діалектики, тобто мистецтва інтелектуальної прозорливості, осягнення божественних оригіналів, «форм» чи «ідей», розкриття великої таємниці, схованої за повсякденним світом видимості звичайної людини.

Які ж інституційні вимоги висуває Платон до цієї найвищої форми освіти? Вони варті уваги. Він вимагає, щоб брали лише тих, хто вже пережив свій розквіт. «Коли їхня тілесна міць вичерпається і не до снаги стануть їм громадянські та військові обов'язки, тоді дозволено буде їм увійти до святилища...»¹⁸

, а саме, їм буде дозволено прилучитись до висот діалектичного вчення. Причина, з якої Платон запроваджує це дивне правило, досить зрозуміла. Його лякає влада думки. «Усе велике небезпечне»¹⁹ — цією реплікою він визнає свій страх перед впливом, який може справити філософська думка на людину, яка ще не зазирнула в очі старості. (Усе це він вкладає до вуст Сократа, котрий помер, захищаючи своє право на вільні бесіди з молоддю.) Втім, саме на це й слід було чекати, якщо взяти до уваги, що Платоновою фундаментальною метою було заборонити всякі політичні зміни. Замолоду представники правлячого класу повинні воювати. Коли ж вони стануть надто старими, щоб мислити незалежно, то їх візьмуть до догматичного навчання і вдихнуть у них мудрість та авторитет, щоб зробити з них мудреців, котрі далі передаватимуть майбутнім поколінням свою мудрість, тобто вчення про колективізм та авторитаризм.