Вітер у замкову шпарину

— Декілька. Вівчар, який вертався з заблукалими вівцями, побачив, як напали на його напарника. Той, що вижив, був на сусідньому пагорбі. Дві собаки кинулися захищати хазяїна, і їх теж роздерли на шматки. Потвора погналася вгору пагорбом за вівчарем, але її увагу відвернули вівці, тому хлопцеві пощастило забратися звідти живим. Він розказав, що то був вовк, який біг на двох ногах — як людина. Потім була ще жінка з картярем. Його піймали на тому, що він махлював у грі в «Гляньте» у місцевому кублі. Їм обом зробили попередження й наказали покинути місто до сутінків, інакше їм загрожувало покарання батогом. Вони прямували до маленького містечка біля соляних шахт, і саме там на них і напали. Чоловік відбивався. Це дало жінці досить часу, щоб утекти. Вона сховалася серед скель і дочекалася, коли потвора піде. Жінка сказала, що то був лев.

— На задніх ногах?

— Якщо навіть і так, вона не роздивилася. Останніми були два ковбої. Вони стали табором на Дебарійському ручаї біля молодої пари менні, яка проводила там свій медовий місяць. Хоча ковбої цього не знали, аж поки не почули криків парочки. Поїхали на звук і побачили, що вбивця тікає великими стрибками, тримаючи в зубах нижню частину ноги жінки. То була не людина, але вони готові були чим завгодно поклястися, що бігла істота на рівних ногах.

Джеймі перехилився через шию коня і сплюнув.

— Це неможливо.

— Ванней каже, що можливо. Він каже, таке вже бувало раніше, але багато років тому. Він гадає, що то може бути якийсь мутант, у якого виродилася чиста кров.

— Усі ці свідки бачили різних тварин?

— Еге ж. Ковбої кажуть, що то був тигр. Смугастий.

— Леви й тигри, що бігають навкруги, як звірі в мандрівному цирку. Десь там, у пісках. Ти впевнений, що нас не дурять?

Я був недостатньо дорослий, щоб бути впевненим у чомусь, але розумів, що часи настали надто жахливі, щоб заради розваги відправляти двох молодих стрільців на захід, хай навіть недалеко, в Дебарію. Та й назвати Стівена Дескейна жартівником ніхто б не зміг — навіть у найкращі часи.

— Я лише переповідаю те, що розказав мені Ванней. Ковбої, які волоком притягли в місто рештки тих двох манні, ніколи й не чули про такого звіра, як тигр. Проте описали вони його саме так. Їхні свідчення тут, про зелені очі та все таке інше. — Я витяг з внутрішньої кишені жилета два пом’яті аркуші паперу, які мені дав Ванней. — Глянути хочеш?

— З читанням у мене не дуже, — зізнався Джеймі. — Ти ж знаєш.

— Ну добре. Але повір мені на слово. Їхній опис один в один збігається з картинкою до старої казки про те, як хлопчик заблукав у старкбласт.

— Що за стара казка?

— Про Тіма Хоробре Серце… «Вітер у замкову шпарину». Але не зважай. Це не важливо. Ковбої могли бути п’яні, вони завжди напиваються, коли потрапляють туди, де є спиртне, але якщо свідчення правдиві, то Ванней каже, що ця істота міняє форму і скидає шкуру.

— Кажеш, двадцять троє загиблих? Ай-ай.

Налетів вітер, женучи перед собою солончак. Коні схарапудилися, а ми підняли нашийні хустки, щоб прикрити роти й носи.

— Жарко, чорт забирай, — відзначив Джеймі. — І цей клятий пісок.

Потім, неначе схаменувшись, що занадто розбалакався, він замовк. Мене це влаштовувало, бо було про що поміркувати.

Трохи менше, ніж за годину, ми виїхали на пагорб і побачили просто під собою яскраво-білий гасі. Він оббігав територію завбільшки з баронський маєток. За ним, спускаючись до вузького струмка, розкинувся великий зелений сад і виноградна лоза. Від її вигляду в мене рот наповнився слиною. Востаннє я їв виноград, коли шкіра в мене під пахвами була ще гладенька і безволоса.

Стіни гасі були високі, їх вінчали загрозливі іскри битого скла, проте дерев’яні ворота стояли відчинені, немов припрошували гостей. Перед ними сиділа на троноподібному кріслі жінка в білій мусліновій сукні та каптурі з білого шовку, що розвіювався довкола її голови, мов крила чайки. Коли ми під’їхали ближче, я побачив, що трон зроблено з залізного дерева. Безперечно, жодне інше крісло, якби не було виготовлене з металу, не витримало б її ваги, бо то була найбільша жінка з усіх, яких я бачив, велетка, яка стала б до пари легендарному принцу-ізгою Давиду Спритному.

На колінах у неї лежало якесь рукоділля. Можливо, вона плела ковдру, але на тлі її товстелезного тіла і таких великих грудей, що кожна з них могла б затулити немовля від сонця, та річ виглядала не більшою за носову хустинку. Вона помітила нас, відклала рукоділля вбік і підвелася. Зросту в ній було шість з половиною футів[2], як не більше. В улоговині вітер віяв не так сильно, але сукня все одно тріпотіла на її довгих стегнах, з таким звуком, наче розвівалося на вітрі вітрило. Я згадав слова машиніста: вони жеруть мужиків. Та коли вона піднесла великий кулак до широкого рівного чола і вільною припідняла поділ сукні, щоб зробити реверанс, я мимохіть натягнув віжки.

— Хайл, стрільці! — вигукнула вона. Її голос звучав розкотисто, майже як чоловічий баритон. — Від імені Безтурботності й жінок, що тут замешкали, вітаю вас. Хай довгими будуть ваші дні на землі.