Вітер у замкову шпарину

На той час, коли Тім заглибився в ліс, ідучи Стежиною Залізних Дерев, він почав у це вірити.

Не забуваймо, що йому було лише одинадцять.

Тієї ночі жодного багаття він не помітив. Коли вже підходив до краю Стежини Залізних Дерев, то замість затишного помаранчевого палахкотіння дров краєм ока побачив холодний зелений вогник. Він мерехтів і час від часу зникав, але постійно вертався, такий потужний, що відкидав тіні, які наче кублилися в нього під ногами, як змії.

Стежина (тепер уже ледь помітна, бо єдиними слідами коліс на ній були заглибини від возів Великого Роса і Великого Келза) повернула ліворуч, в обхід стародавнього залізного дерева, стовбур якого був більший за найбільшу хату в Лісовому. Через сто кроків за цим вигином дорога вперед закінчувалася галявиною. Там була перекладина, а на ній гойдалася табличка. Тім зміг прочитати кожне слово, бо вгорі над перекладиною, завдяки крильцям, які тріпотіли так швидко, що їх і видно не було, зависла в повітрі ші.

Зачарований цією рідкісною дивовижею, Тім підійшов ближче. Гола і прекрасна ші була заввишки чотири дюйми, не більше. Годі було розібрати, чи її тіло мало той самий зелений відтінок, що й світіння, яке від неї йшло, бо те сяйво засліплювало. Проте її привітну усмішку він роздивився і знав, що вона його бачила дуже добре, попри те, що її підняті догори очі з мигдалеподібним розрізом не мали зіниць. Від крилець ішло тихе рівне гудіння.

Збирача ніде не було видно.

Ші грайливо крутнулася довкола своєї осі й пірнула між гілками куща. Тім трохи перелякався, уявивши, як ці серпанкові крила рвуться об шпичаки, але вона вигулькнула неушкоджена й злетіла карколомною спіраллю на висоту п’ятдесяти футів чи навіть більше — до перших горішніх гілок залізних дерев, — а тоді знову пірнула вниз, просто на нього. Тім побачив, що свої гарні ручки вона витягнула назад, наче дівчинка, що пірнала в басейн. Він пригнувся, і коли вона пролітала повз нього, так близько, що вітерець скуйовдив йому волосся, Тім почув сміх, схожий на переливи дзвіночків, які звучали десь далеко-далеко.

Він обережно випростався і побачив, що вона повертається, знову і знову виконуючи сальто в повітрі. Серце в нього шалено билося в грудях. Ще ніколи в житті Тім не бачив нічого гарнішого.

Ші пролетіла над перекладиною, і в її світлячковому сяйві він роздивився ледь помітну й густо зарослу стежку, що заглиблювалася в Нескінченний ліс. Вона здійняла одну ручку, що яскраво світилася зеленим вогнем, і підкликала Тіма знаком. Зачарований її потойбічною красою і привітною усмішкою, Тім без найменших вагань пірнув під перекладину, навіть не глянувши на останні слова, що їх написав колись його покійний батько: «СТЕРЕЖИСЯ, МАНДРІВЦЮ».

Ші висіла в повітрі, поки Тім не підійшов так близько, що міг простягнути руку й торкнутися її, а тоді помчала понад рештками стежки вперед. Там знову стала ширяти в повітрі, усміхаючись і підкликаючи рукою. Волосся розсипалося по її плечах. Часом воно приховувало її крихітні груденята, а часом злітало догори від вітру, що його створювали її крила, і оголювало їх.

Удруге, коли підійшов ближче, Тім покликав її… але тихенько, боячись, що її крихітні барабанні перетинки луснуть, якщо він покличе її трохи гучніше.

— А де Збирач?

Її відповіддю знову був срібний передзвін сміху. Вона двічі зробила пірует у повітрі, підтягнувши коліна аж до плечей, а тоді стрімко помчала, затримавшись лише на мить — щоб озирнутися й переконатися, що Тім іде за нею. Так вела вона зачарованого хлопчика все глибше і глибше в Нескінченний ліс. Тім і не помітив, коли жалюгідна подоба стежки скінчилася і шлях повів його між високими залізними деревами, що їх бачили очі лише небагатьох людей, та й то давно-предавно. Не помітив він і того, що важкий кисло-солодкий запах залізних дерев поступився значно менш приємному смороду стоячої води й гнилих водоростей. Залізні дерева відступили. Попереду їх ще мало бути багато, цілі ряди, але не тут. Тім підійшов до самісінького краю величезного болота, знаного під назвою Фаґонар.

Ші, знову зблиснувши своєю дражливою усмішкою, полетіла далі. Її сяйво вже відбивалося у темній воді. Щось (не риба) розбило брудну поверхню, подивилося на повітряну непрохану гостю оком без вій і знову ковзнуло під поверхню.

Тім цього не помітив. Побачив він лише купину, над якою зараз висіла фея. Крок довелося б робити величенький, та не зробити його Тім не міг. Вона чекала. Щоб убезпечити себе, він стрибнув — і ледве зумів втриматися. Те зелене світіння було оманливим, через нього все здавалося ближчим, ніж насправді. Тім похитнувся і відчайдушно замахав руками. А ші тільки гірше зробила (ненавмисно, Тім був у цьому впевнений, вона просто гралася), швидко кружляючи довкола його голови, засліплюючи його своєю аурою і наповнюючи вуха передзвоном сміху.