Вітер у замкову шпарину

Трохи попомучившись (Тім ще ніколи не користувався піпеткою, хоча бачив — більшу й грубішу, Дестрі ще називав її бичачою клізмою), Тім набрав трохи рідини в маленьку трубочку. Вона всмоктала майже всю рідину з пляшечки, бо було там її небагато. Відчуваючи, як важко калатає серце, він підніс її до рота тигра. Що станеться далі, він здогадувався, бо ж чув чимало переказів про шкуряків. Але певності в тому, що тигр — зачаклована людина, він не мав.

— Я буду по крапельці крапати, — попередив він тигра. — Якщо захочеш, щоб я припинив раніше, ніж закінчиться рідина, стули рота. Дай знак, що ти зрозумів.

Та, як і раніше, тигр жодного знаку не дав. Просто сидів і чекав.

Одна крапля… дві… три… маленька трубочка вже була напівпорожня… чотири… п’я…

Зненацька по тигровій шкурі пройшли брижі, неначе під нею силкувалися вирватися назовні якісь істоти. Морда розтанула, і оголилися зуби, а тоді все змінилося до невпізнаваності, й рот виявився запечатаним. Звір здавлено проревів, чи то від болю, чи то від люті, й галявина наче задрижала від того рику.

Тім, нажаханий, упав на живіт.

Зелені очі викочували з орбіт, немов на пружинах. Хвіст, що бив, мов батогом, зник, з’явився знову і ще раз зник. Тигр побрів геть, цього разу — до урвиська Великого каньйону.

— Стій! — пронизливо закричав Тім. — Ти впадеш!

Тигр хиткою ходою п’яного побрів по краю. Одна лапа зісковзнула вниз, градом посипалися камінці. Він пройшовся поза кліткою, в якій сидів. Смужки стали розмитими, потім поступово поблякли. Голова змінювала форму. З’явилося щось біле, потім жовтогаряче на тому місці, де була морда. Тім чув скрегіт — кістки в тілі розташовувалися по-новому.

На дальньому боці клітки тигр проревів, а вже на півдорозі те ревіння стало дуже нагадувати людський крик. Розмите змінене створіння стало на задні кінцівки, і там, де були лапи, Тім побачив пару старезних чорних чобіт. А кігті перетворилися на срібні сіґули: місяці, хрести, спіралі.

Жовта верхівка голови тигра все росла й росла, аж поки не перетворилася на конічний капелюх, що його Тім бачив у бляшаному цебрі. Біле під ним, там, де було тигрове нагруддя, стало бородою, що виблискувала під холодним сонцем вітряного дня. Виблискувала, бо в ній було безліч рубінів, смарагдів, сапфірів та діамантів.

А тоді тигр зник, і перед очима зачарованого хлопчика виник Мерлін з Ельда.

Він не всміхався, як у Тімовому видінні… а втім, те видіння й не було повністю його видінням. То була мара, наслана Збирачем і призначена для того, щоб завести його в смертельну пастку. Справжній Мерлін дивився на Тіма з добротою, та водночас і суворо. Вітер надимав його білу шовкову мантію на тілі, такому худому, що воно скидалося на живий кістяк.

Тім опустився на коліно, похилив голову і притулив тремтячий кулак до лоба. Він хотів сказати: «Хайл, Мерліне», — та голос його зрадив, і він спромігся лише на кволий хрип.

— Встань, Тіме, сину Джека, — сказав маг. — Та перш ніж ти це зробиш, надінь кришку на пляшечку. Там ще лишилося кілька крапель, вони тобі знадобляться.

Тім підняв голову і запитально глянув на високу фігуру, що стояла біля клітки, в якій була ув’язнена.

— Для твоєї матері, — сказав Мерлін. — Для її очей.

— Правда? — прошепотів Тім.

— Щира, мов Черепаха, що тримає на собі світ. Ти пройшов чималий шлях, показав велику відвагу… і немалу дурість, але про це не будемо, бо дурість і відвага часто йдуть пліч-о-пліч, а надто в юності. А ще ти звільнив мене з в’язниці, в якій я сидів багато-багато років. А зараз закрути кришечку і підводься.

— Спасибі, — сказав Тім. Руки в нього тремтіли, перед очима все розпливалося від сліз, але він спромігся закрити пляшечку, ні краплини не розливши. — Я думав, ви Охоронець Променя, так, але Дарія сказала мені інше.

— А хто така Дарія?

— Полонянка, як і ви. Запроторена в маленьку машину, яку дали мені люди з Фаґонара. Я думаю, вона померла.

— Співчуваю, синку.

— Вона була моїм другом, — просто сказав Тім.

Мерлін кивнув.

— Цей світ сумний, Тіме Рос. Що ж до мене, позаяк це Промінь Лева, то він так своєрідно пожартував, коли обернув мене на великого кота. Хоча не на Аслана, бо це така магія, на яку навіть він не спроможний… хоча він би дуже цього хотів, о так. Чи вбити Аслана та решту Охоронців, щоб Промінь згас.

— Збирач, — прошепотів Тім.

Мерлін закинув голову назад і розсміявся. Його гостроверхий капелюх чомусь не звалився, і це, на думку Тіма, само по собі було магією.

— Ні, ні, не він. Трошки чаклувати й довго жити — от і все, на що він спроможний. Ні, Тіме, є дехто набагато могутніший за Бродклоука. Коли Великий вказує пальцем з того місця, де перебуває, Бродклоук чимдуж біжить виконувати наказ. Та відправити тебе не було наказом Червоного Короля, і той, кого ти звеш Збирачем, поплатиться за свою дурість, я певен цього. Він надто цінний, щоб його вбивати, але помучити? Покарати? Так, думаю, це можливо.

— Що він із ним зробить? Цей Червоний Король?