Володимир Малик

Валка знову рушила. Всі йшли мовчазні, пригнічені. Ілля ступав як мертвий, ні на кого не дивлячись. Янка прихилилася до нього і погладила йому рукав.

— Бідний мій братику! — прошепотіла ледь чутно.— Як тобі важко! Як важко нам усім!

Незабаром їх знову зупинили. Наглядачі спішилися і почали швидко відлічувати бранців по десятках і заводити у глинобитні не то сараї, не то хати без вікон — хизари, обнесені високою, теж глинобитною, огорожею.

Після ясного сонячного дня в хизарі було темно. По обидва боки від проходу лежали очеретяні мати, посеред приміщення, у великих череп'яних посудинах, схожих на велетенські миски, але з дірочками по боках, жеврів жар, від якого йшло трохи тепла і світла, а ще більше — чаду.

Кияни — а було їх десятків три чи й чотири — згромадилися при вході, з острахом розглядаючи похмуре, непривітне приміщення, що відтепер мало стати їхнім житлом.

Прибулі мовчали. Старожили заворушилися, але мовчали теж. Раптом біля жаровні підвівся худий чолов'яга, хрипко пролунав його простуджений голос:

— Кипчаки! Земляки! Та погляньте сюди — хто перед нами! Клянусь шаблею старого Кончака — це орусути! Кляті орусутські свині! І як їх багато! Нам і самим тут ніяк повернутися, а їх привели на нашу голову, щоб вони хлебтали з нам сорбу з однієї миски, щоб дихали одним повітрям! Не допустимо цього! — Він виступив наперед, худий, чорноголовий, і підняв угору кістляві кулаки.— Ану, геть звідси! Хіба не бачите — хизар переповнений! Шукайте собі притулку деінде!

Добриня, що лише один з киян добре розумів половецьку мову, промовив:

— Але ж, чоловіче, ми прибули сюди не по власній волі. Нас силоміць притягли сюди, в неволю, і ввіпхнули в цей свинюшник!

Кістлявий розлютувався ще більше:

— Свинюшник! Ви чуєте, люди,— свинюшник! Це наш хизар! Ми зліпили його ось цими руками! — він затряс перед носом у Добрині чорними кулаками.— А ви хочете на готове? Не буде цього! Нам самим тут тісно — ідіть собі геть!

Кияни мовчки топталися біля дверей, їх виганять з цього темного, тісного, але все ж теплого приміщення. Мунгал, що привів їх сюди, вже зник. Куди ж їм? На мороз? На сніг? Ночувати ще одну ніч надворі? Терпцю уже немає...

Закипаючи гнівом, Добриня підвищив голос:

— Чоловіче! Та чи ти сповна розуму? Ми ж не самі зайшли сюди — нас привели! Та й ніч уже — мороз лютий, сніг. Добрий господар і собаку не вижене з хати, а ти людей виганяєш... Ми сю ніч переночуємо тута, а завтра побачимо, де опинимося. Буде так, як господарі скажуть, татарове...

— Не пущу! — вереснув половець і пішов на Добриню з кулаками.

Але тут з дальнього кутка підвелася ще одна постать — пролунав ще один голос:

— Замовкни, Ільясе! Я хочу слово мовити...— І запитав миролюбно: — Хто ви, люди? Звідки?

— Ми з Києва,— відповів Добриня.— А ти хто? З темряви до жаровні виступив високий чоловік років сорока. Червонясте світло упало на його по-східному жовтаве, різко окреслене обличчя, на якому чорним вогнем горіли розкосі очі. Одяг його, як і на його товарищах, давно зносився. Але ці лахи своєю потворністю не принижували чоловіка, а, здавалося, відтіняли його вогненно-горду красу. Він чимось скидався на степового беркута.

— Я половецький хан Бачман із племені ольбурлик,— відповів половець і після недовгої мовчанки додав: — Звичайно, колишній хан... А тепер невільник, раб, як і всі інші, що потрапили в мунгальське ярмо... Колись ми, нерозумні, ворогували з вами, а ви — з нами. От і доворогувалися! Стали — і ви, і ми — рабами мерзенного Бату-хана!.. Отже, Київ упав?

Очі його палали, а кулаки стискувалися. І Добрині мимоволі він уявився на коні, з кривою половецькою шаблею в руці — справжній вільний і гордий степовий беркут!

— Упав,— відповів Добриня.— І більше не існує... Немає його... А Батий пішов далі — і зараз по всій нашій землі ллється кров, стоїть стогін і плач, все горить у пекельному вогні!

— А я сподівався, що хоч ви стримаєте Батигу! — похитав скрушно головою Бачман.— А ви теж... Невже він справді дійде до Останнього моря?

Що міг про це знати Добриня? Він стенув плечима і перевів розмову на інше, на те, що зараз їх усіх, голодних і смертельно стомлених далекою дорогою, цікавило найбільше — упасти і заснути.

— Отже, нам тут місця немає? Так багато тут люду? — спитав тихо, безнадійно.

— Багато. Але для вас місце знайдеться — лягайте ось на цьому боці, а ми потіснимося. Чи не так, Ільясе? Невже для цих нещасних не знайдеться тут місця?

Ільяс люто вишкірив зуби, знову затряс кулаками.

— Ти занадто добрий, Бачмане! Не ханське у тебе серце... Але якщо ти такий добрий, якщо жалієш цих жовточубих собак, то поклади їх на своє місце, а сам сиди цілу ніч біля дверей! А я свого місця нікому не уступлю! Гадаю, усі мої співродичі теж такої ж думки. Гей, люди, скажіть ханові!

В хизарі здійнявся галас. Одні підтримали Ільяса, інші — Бачмана. Значна частина боголів мовчала — чи то спали, чи не розуміли, про що мова, бо, як зрозумів Добриня, тут зібралися люди з різних кінців землі.

Бачман не відступив, хоча Ільяс сукав кулаками перед самим його носом.