Володимир Малик

— Анастасіє! Ну хіба ж можна так? Кожній матері своя дитина — найкраща...

Та бояриня відмахнулася від його слів.

— Ілля таки найкращий! Схожий на Ісуса Христа... На такого, як малюють на іконах, — високочолого, ясноокого... Святого!

— Анастасіє! — знову не втримався Дмитро. — Ну що бо ти мовиш!

Бояриня ніби не почула чоловікового голосу — з надією дивилася на гостя, чекаючи, мов чуда, ствердної відповіді.

Ну що їй відповісти? Як не вразити материнського серця? Обманути? Сказати, що зустрічав подібного? Що, може, то він? Вдихнути в її душу надію? Вона, мабуть, повірить, бо хоче вірити. Але ж обман помітять інші — боярин, його сини, Янка, невістки, їм так само боляче, як і їй, і видимий обман лише сильніше дошкулить їм. Ні, так не годиться!

І Добриня заперечно похитав головою:

— Ні, не зустрічав... На жаль, не зустрічав. Дмитро вимушено усміхнувся, відкинувся на спинку стільця.

— Звичайно, звичайно... Світ широкий, орда многолюдна, а чоловік у ній — мов галузка в безмежному морі! Де вже там його зустріти! Якщо Ілля живий, то десь поневіряється. — І щоб перемінити розмову, запитав: — Завтра Менгу обступить Київ, захоче взяти його — як він це робить?

Добриня зрадів, бо це запитання відвертало увагу від болючих спогадів про Іллю.

— Я був під Переяславом, під Черніговом, під Путивлем. Усюди мунгали спочатку обступають місто, потім довго умовляють його мешканців піддатися їм без бою, а якщо ті відмовляються, знаходять найслабше або найзручніше для приступу місце, підвозять туди пороки і б'ють ними доти, доки проломлять ворота або вал. А тим часом засипають місто стрілами — простими або співучими, закидають з катапульт камінням та китатським[38][38] вогнем. А тоді вже, коли проломлять ворота або вал, пруть напролом, незважаючи на втрати.

— Отже, втрати у них неминучі?

— Безперечно. Хоча справжні мунгали зазнають їх небагато.

— Чому?

— Бачте, їх у Батия, як я пересвідчився, всього один з десяти. Решта — то збірні дружини підкорених народів і племен. Їх силоміць узяли до війська і змушують іти попереду.

— Але ж вони можуть не йти?

— Такого не буває, бо над усіма тяжіє закон Чінгіс-хана — якщо один з десятка кинувся вперед, за ним повинні йти у бій інші! А хто не пішов, тому тут же відрубують голову! Якщо десятника ворог візьме в полон, а підлеглі не визволять його, тоді всіх їх теж очікує смерть! Якщо ж під час бою хтось один із десятка без наказу відступить або кинеться тікати, всьому десяткові ламають хребет! Страх перед жорстокою розправою змушує їх слідкувати один за одним і безвідмовно виконувати накази старших. Той же страх змушує їх лізти у вогонь і в пекло — і перемагати! Та ще — прагнення здобичі, бо під час походу живуть вони виключно тим, що захоплюють у переможених.

— Отже, втрат вони зазнають... — підсумував Дмитро. — І немалих! Тож, треба думати, що коли-небудь настане час, коли йти далі Батий не зможе... Скільки ж воїнів у нього?

— Хто те знає! Хіба що сам Батий... Та й збирається воно докупи лише тоді, коли, виставивши перед своєю золотою юртою чорне знамено війни, Батий сам виступає в похід. Такий великий похід відбувся позаторік на Заліську Русь — джихангір, кажуть, вів тоді з собою двана-дцать туменів, але частіше він посилає царевичів — своїх рідних та двоюрідних братів — і дає їм один або два, рідше три тумени.

— Скільки ж зараз війська у Менгу?

— Коли йшов на Чернігів, то мав два тумени. А зараз, може, трохи більше половини залишилося. Частина воїнів загинула у битві з Мстиславом Глібовичем під Черніговом, багато полягло під час взяття самого міста, немало розгубилося по всій Сіверській землі. Ще більше було поранених, яких разом із здобиччю та полоненими було відправлено в Орду під наглядом сторожі.

Дмитро підвів очі на синів.

— Чуєте? їх зовсім небагато... А Чернігів усе ж упав! Чому? Мабуть, річ не в тім, що їх багато, а в тім, що нас кожного разу виявляється при зустрічі з ними менше, ніж їх. Ось де наша біда! У нас усяк за себе: Рязань сама оборонялась, Володимир теж сам. А візьміть Торжок, Козельськ, Переяслав, Чернігів, Путивль — усі покладалися тільки на власні сили. Поки князі воювали один з одним, то в цьому був смисл, бо нападаючих було не більше за тих, що оборонялися. Тепер — зовсім інше. У Батия в п'ять, у десять разів більше війська, ніж у будь-якого нашого князя, — ось він і громить нас поодинці. Жодного разу наші князі не стягнули сили в один кулак та не вдарили Батия так міцно, щоб йому не захотілося більше потикатися до нас, щоб покотився він назад, до Волги та Хвалинського моря. Отож і виходить, що не він нас перемагає, а ми самі себе губимо.

— Невже і нас не обмине ця біда? — спитав Микола.

— Те ж саме чекає і нас. Київ залишився сам, і ніхто не допоможе йому. Не приведе сюди дружин ні князь смоленський, ні галицький, ні волинський. Розпалася Русь, розлетілася в різні боки, як розв'язаний куль соломи на вітрі, і ніяка сила вже не збере її докупи! О Господи! Що сталося з нами! Що сталося!