Володимир Малик

Добриня пройшов до самого шпиля. Ось і ті дерева, в тіні яких залишив Янку, ось і місце, де вона сиділа на кожусі, годуючи дитину. Але знову — ніде нікого!

По серцю прокотився холодок.

— Янко! — скрикнув дужче, стривожено. І тут із гущавини, прогортаючи туге гілля калини, переплетене хмелем та ожиною, визирнула Янка.

— Добрику? Ти? Ми тут! — Вона гримала Дмитрика, що заснув у неї на руках.— Боже! Ми вже й не думали, що побачимо тебе живим! Що там робиться — жах!

Добриня схопив дитину.

— Тікаймо звідси! Швидше!

— Куди?

— Я й сам не знаю. Десь треба заховатися. Бій уже затихає, і мунгали шукатимуть тих, хто залишився живий.— Він оглянувся довкола.— Поліземо на скелю! Може, там знайдемо криївку, бо тут нас відразу знайдуть!

Він рушив довкола шпиля. Тверді вапняково-глинисті стіни майже прямовисні — не вилізеш. Їх обступили дерева, кущі, затіняючи від сонця і допитливих очей.

А це що? Здається, стежечка? Ні, не стежечка, а крутий схил, по якому можна здертися майже до вершини. Він подерся по ньому угору, чіпляючись вільною рукою за кущі. Янка лізла за ним.

Останні кілька кроків були найважчі — по майже прямовисній стіні. Але тут їм пощастило: стіна була поснована цупким корінням, що звисало то нижче, то вище, як мотузяна драбина. Ступаючи з кореня на корінь, вони вилізли на вершину і оглянулись.

Шпиль був невеликий, майже круглий в обводі, порослий травою, бур'яном та кількома вузлуватими деревами. Заховатися тут ніде, вся надія на те, що монголи не захочуть здиратися сюди.

Вони прилягли над краєм обриву і з-за густих заростей бур'яну почали стежити за тим, що робиться внизу.

Бій поволі ущух. Посередині острова, на галявині, лежали мертві, стояв гурт полонених баримтачів, оточених переможцями, з кущів доносилося болісне іржання пораненого коня.

На галявину виїхали Менгу і Бучек.

— Полонених — сюди! — гукнув Менгу. Нукери підвели полонених, поставили перед ханами. Було їх всього тринадцять чоловік, і всі поранені. “Тринадцять живих із ста тринадцяти! — подумалося Добрині.— І всі поранені, ледве тримаються на ногах. У Бачмана розсічена щока, із руки теж юшить кров”.

— Хто з вас Бачман? — голосно спитав Менгу.— Чи він загинув?

Усі мовчали.

— Виходить, він загинув? Знайдіть його мертвого!

— Ні, я живий! Я Бачман! — гордо підняв голову ватаг баримтачів.

— О! — радісно вигукнув Менгу.— Отже, ти живий! Тебе ж мені і треба! — і кинув нукерам: — Решту відведіть убік і відрубайте голови всім! А цього тримайте міцніше! З цим буде окрема розмова!

Нукери потягли полонеників під ліс, і вони зникли з поля зору за деревами, що росли довкруг шпиля, через що Добриня не побачив, як страчують нещасних, тільки почув їхні крики, що раптово обривалися.

Тривало це зовсім недовго. Хіба багато треба, щоб зітнути дванадцять голів?

Коли крик останнього страчуваного обірвався і настала тиша, Менгу сказав:

— А тепер приступимо до найголовнішого... Нукери, ось перед вами ватаг мерзенних баримтачів, що вкоротили віку багатьом вашим товаришам, Бачман! Він грабував наш; улуси, вбивав подорожніх купців, захоплював табуни та отари, хотів спалити Бату-сарайі Йому мало зняти голову! Його треба скарати лютою смертю! Ведіть коней — розірвемо його на чотири частини!

Кілька нукерів кинулись виконувати його наказ. А Бачман випростався, безстрашно глянув на невисокого пласколицього супротивника і сказав:

— Менгу, ти — хан, і я — хан! Так, я був ханом багатолюдного і гордого кипчацького племені ольбурлик, яке ти не просто підкорив, а знищив, зігнав з землі, розсіяв по світу! Я мстив тобі за це! Я не розбійник, не злодій, я — месник! Я боровся за справедливе діло! А ти хочеш розірвати мене кіньми, як останнього злодія! Ти зараз на коні, але пам'ятай, що доля — річ примхлива: сьогодні ти розірвеш мене, а завтра хтось, посланий Небом, розірве тебе! Подумай про це!

Менгу закам'янів. Довго мовчав. Потім повернувся до молодшого брата, сказав коротко:

— Бучеку, зітни йому голову!

Той думав недовго: вихопив з піхов шаблю і одним махом зняв голову вільнолюбному половецькому ханові Бачману.

— Нукери,— звернувся до воїнів Менгу,— ми виконали повеління Бату-каана — знищили зграю розбійників, що підняли руку на владу йєка-монголів! І так буде з кожним, хто не підкориться нам!.. Гляньте — чи не залишився хто живий, чи не сховався в потаємному місці?

— Ніхто не сховався, каане! Всі знищені! Ми понишпорили по лісу і по узбережжю — жоден собака не врятувався! — відповіли нукери.

— А на горі, на скелі? — показав на шпиль камчею хан Бучек.

Менгу оглянувся, очима провів по бронзових обличчях воїнів. Погляд упав на важку постать Жадігера.

— Ти! Поглянь — що там?

Жадігер вклонився і поспішно метнувся виконувати ханський наказ: швидко подерся на гору.

...Упізнавши Жадігера, Добриня здригнувся. Ось він — кінець! Для нього, для Янки, для маленького нещасного Дмитрика. І від чиєї руки? Від руки Жадігера!

Судьба? Він стис кулаки, а ще міцніше — зуби. Хоч би що-небудь було — шабля, чи спис, чи лук! Так нічого ж! Навіть замашної ломаки немає. А що зробиш голими руками?