Володимир Малик

— Зник... А люди?

— Трохи врятувалися в лісах... Зробили собі такі-сякі землянки по крутосхилу над Ірпінем і назвали нове сільце Новосілками, а Калиновий Кут — Старосіллям[120][120].

— Боже, як за кілька літ усе змінилось!

— Так, змінилося,— похитав головою Дмитро.— Змінилося так, що бодай і не бачити. Батий завдав нам такого удару, від якого ми довго будемо очухуватися. Чи й очухаємося колись! Упала наша держава — чи й підведеться!..

Тут почулося з сусідньої хоромини тихе попискування Дмитрика. Чи приснилося щось малому, чи в пелюшках рибки наловив — прокинувся.

Янка схопилася, але Дмитро поклав їй руку на плече — посадив на місце, а сам підвівся.

— Ні, ні, ви лягайте, бо пізно вже... А я побуду біля нього... Постережу... Подивлюся...

...Янка заснула відразу. Як тільки лягла, так і провалилася у сон, мов у яму. А Добриня довго перевертався, душив очі рукою, щоб заснути, намагався знайти в м'якій, незвичній для нього перині зручне місце і не міг знайти. Сон не йшов, думи, як осінні хмари, накочувалися одна на одну, тривожили душу. Спогади пливли перед відкритими, втупленими у темряву очима — один страшніший за другий: бої, кров, неволя... Невже це все було? Було! У це не можна не вірити, бо минулого з серця не вирвати, не викинути, як непотріб, за ворота. А от нинішнє — незбагненне! Ніяк не віриться, що вони з Янкою та Дмитриком живі, що добралися до Києва, щасливо уникнувши безліч небезпек, а ще неймовірнішим здається те, що воєвода Дмитро живий, і вони тепер мають домашній притулок. Це — ніби щасливий сон. А що буде завтра, коли вони прокинуться? Страшні руїни Києва, пустища там, де стояли боярські та купецькі тереми, кістяки замість живих людей, попіл і тлін, попіл і тлін... А попереду — нічого. Хіба знову — неволя, ярмо чужинське...

Він так і не заснув.

Перед ранком підвівся і вийшов у сіни. З сусідньої хоромини, де поклали спати Дмитрика, пробивався крізь щілину слабенький жмутик світла. Добриня обережно прочинив двері.

Невеличка лозова колиска звішувалася на вервечках зі стелі посеред кімнати, перед столом. Дмитрик міцно спав. Біля нього на стільці, спиною до дверей, сидів боярин Дмитро — схилив голову на груди і, здається, дрімав. Дрімав? Думав? Дивився на внука? Чи священнодійствував над ним?

На столі, в узголов'ї малого, у срібному підсвічнику, горіла свіча, наповняючи боярську хоромину бронзово-сріблястим загадковим світлом і запахом воску.

Боярин ворухнувся, поволі підвів сиву голову, довго дивився на принишклого внука, що мирно посопував носиком, потім тихесенько зітхнув і знов, щось шепочучи, нахилився над ним.

Добриня затаїв дихання.

Що в тім зітханні? Тривога? Біль? Чи надія, що, мов свіча, невгасимо горить у серці старого воєводи? Що в тому шепоті — молитва чи заклинання? Просьба чи грозьба?

Хто проникне в чужу душу?

Свіча догоріла — почала потріскувати, пригасати. Дмитро підвівся, простягнув руку до полиці — дістав другу, припалив від гаснучої і, поставивши у підсвічник, знову опустився на стілець біля колиски. Перехрестив її. Прошепотів:

— Господи! Врятуй онука мого! Спаси надію мою! Захисти народ наш! Дай йому силу духу і просвітління ума! Не погаси свічу надії, що серед темної ночі жевріє в його серці! Бо коли погасне, то всьому — кінець! Молю тебе, Господи! Благаю тебе!

 

13

Тиждень Добриня з Янкою відпочивали після виснажливої дороги, від'їдалися на воєводиних харчах, приводили себе до людської подоби. І вели з воєводою безконечні розмови. Він розповів про свій вимушений похід разом з Батиєм до Галича та несподіване повернення до Києва, а вони — про свої поневіряння в зимовому полі, про Янчину хворобу та зустріч з Іллею, з Маріам, про їхню загибель та загибель князя Михайла.

Загибель Іллі, його жони та їхньої доньки Настуні, а своєї внучки, Дмитро пережив важко, ніби ця люта смерть сталася щойно, на його очах.

Він був геть сизий, а тепер просто побілів. Ще зовсім недавно кремезна його постать враз згорбилася, а круті плечі опустилися, загострилися. Важке горе на виду у всіх гнуло його до землі.

Так минув тиждень. А в суботу після сніданку Дмитро сам запропонував вийти в місто. Приспавши малого і залишивши його під наглядом Горпини, пішли втрьох — спочатку в Володимирів город.

— Відвідаємо наших,— сказав воєвода. Дивно і моторошно було йти зовсім безлюдними вулицями. Ні людського гомону, ні тупоту кінських копит, ні собачого гавкоту — пусто і тихо. Лише біля Софійських воріт, розбитих Батиевкми пороками, замаячили якісь дві постаті, та й вони швидко зникли у бічному провулку чи в якомусь спаленому дворищі.

— Ніхто не селиться на Горі,— пояснив Дмитро.— Хто повертається до Києва, а таких небагато, той воліє жити на Подолі. Поряд ліси, луги, Дніпро, а в них — дичина та риба. Є чим прогодуватися...