Вона забрала руку з мого обличчя й поклала її собі на коліна. «Мені страшенно соромно, - сказала вона, - так завжди: зробиш щось, а потім боїшся показати комусь своє обличчя». - «Угу, тобі й має бути соромно», - сказав Дєд. «Не соромтеся», - сказав я їй. «Спитайте її, як моєму дідові вдалося втекти». - «Він хоче знати, як його дідові вдалося втекти». - «Вона цього не знає, - сказав Дєд, - вона ж уже стара дура». «Вам не треба казати нічого з того, чого ви не хочете говорити», - сказав я жінці. «Тоді я взагалі більше нічого не казатиму», - додала вона. «І ви можете не робити нічого такого, чого не бажаєте». - «Тоді я більше нічого й не буду робити». «Але вона все бреше», - не вгавав Дєд, а я нікак не міг вкурити, шо його стимулює отак реагувати.
«Ви можете залишити нас удвох? - спитала мене Августина, - на пару хвилин». - «Пішли у двір», - сказав я Дєду. «Ні, - сказала Августина, - мені треба поговорити якраз із ним». - «З ним?!» - перепитав я, вказуючи на Дєда. «Так, будь ласка, залишіть нас на пару хвилин удвох». Я подивився на Дєда, шукаючи хоч якусь підказку, шо робити, але побачив, шо його очі повні сліз, і шо він на мене не дивиться. Натяк поняв. «Нам треба вийти», - сказав я герою. «Чому?» - «Вони збираються пошепотіти між собою про різні секретні речі». - «А про що саме?» - «Нам тут бути не можна».
Ми вийшли й зачинили за собою двері. Я, звичайно, хотів би опинитися по той бік дверей, і ю там відкривалися дуже важливі таємниці. Ну, або хоча би припасти вухом до дверей і послухати, про шо вони там говорять. Але я знав, шо моє тіло бути з героєм по цей бік дверей. Частина мене бунтувала проти цього, а частина, навпаки, була довольна, бо ж якшо ти шось раз почув, то вже не можеш опинитися в тому моменті, коли ти ще цього не знав. «Ми би могли потеребити для неї кукурудзу», - сказав я, і герой повністю погодився. Наближалася четверта година дня й температура повітря почала катастрофічне знижуватися. Вітер приніс перші віддалені звуки ночі.
«Але я не знаю, що робити», - сказав герой.
«І я теж».
Після цього між нами почалося словесне голодування. Ми сиділи й обдирали з кукурудзи листя. Мене не хвилювало, шо там говорить Августина, але я би хотів почути, про шо говорить мій Дєд. З якої радості він може розповідати цій жінці такі речі, про які він навіть не згадував, коли говорив зі мною? А може, він їй нічого не розповідав, може, просто брехав? Я саме хотів, шоб він не казав їй правди. Вона не більше заслуговувала на його правду, ніж я або ж ми обоє заслуговували почути правду, і герой теж. Усі ми.
«Про шо поговоримо?» - спитав я, відчувши обопільне бажання говорити. «Я не знаю». - «Ну, має ж бути якась спільна тема». - «Може, ви хочете знати ще щось про Америку?» - спитав герой. «Та, от шось не можу нічого зараз придумати». - «Ви знаєте що-небудь про Таймс-Сквер?» «Ага, - сказав я, - це в Манхетені, на перехресті 42-ї вулиці і Бродвею». - «А знаєте про людей, котрі всенький день проводять перед ігровими автоматами й розтринькують усі свої гроші?» «Ага, - сказав я, - це в Лас-Вегасі, в Неваді, я читав про це статтю». - «А як щодо хмарочосів?» - «Ну, так, звичайно, близнюки Міжнародного Торгового Центру, Емпаєр Стейтс Біддінг, Сіарз Тавер». Не розумію чого, але мене не тішило все це, шо я знав про Америку, мені навпаки було соромно.
«А що ще?» - запитав він. «Розкажи мені більше про свою бабку», - попросив я. «Про мою бабусю?» - «Ну так, ти ж згадував про неї в машині. Про ту, шо з Колок». - «Ви пам'ятаєте ту розмову?» - «Ну да». - «А що ж би ви хотіли знати?» - «Ну, скільки їй років, наприклад». - «Я думаю, що їй приблизно стільки ж, скільки й вашому дідові, але виглядає вона набагато старшою». - «Аяк вона виглядає?» - «Вона маленька. Тому називає себе креветкою - це кумедно. Не знаю, якого кольору було її волосся насправді, але зараз вона фарбує його на жовто з коричневим, щось подібне на колір волоття кукурудзи. А очі в неї різного кольору: одне синє, а друге зелене. А ще в неї жахливі варикозні вени». - «Шо за варикозні вени?» - «Ну, вени в неї на ногах, по яких біжить кров, вони надзвичайно випуклі й виглядають дуже негарно, якось фатально». - «Ага, - сказав я, - у Дєда таке саме є. Де тому, шо коли він робив, то постійно був на ногах і от так сталося». - «А в моєї бабці вони ще з війни: їй довелося пройти пішки через усю Європу, щоби врятуватися. А для її ніг це було занадто». - «Вона пройшла пішки через усю Європу?!» - «Пам'ятаєте, я розповідав вам, що вона покинула Колки ще до того, як прийшли нацисти?» - «Ну, пам'ятаю». Він на мить спинився. Тоді я знов вирішив ризикнути усім зразу: «Розкажи мені про неї і про себе».