З часів неволі. Сосновка-7

— Я чув приблизно такий варіянт розповіді. З Водинюком про це не говорив. Побалакай ти, Левку, з ним.

— Я побалакаю, бо дійсність, може, зовсім не така, як склалася в моїй уяві на підставі розповіді Юрківа.

На жаль, менти не дали мені можливости докладно розпитати у Водинюка про Північний провід ОУН. А далека майбутня моя зустріч з ним, що відбулася через 13 років і в зовсім інших умовах, також не внесла більшої ясности.

* * *

Отже, 1977 рік. Минулого року я закінчив 15-річне ув’язнення, звільнився й поселився в Чернігові. В листопаді 1976 року десять патріотів на чолі з Миколою Руденком утворили Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. Група писала документи про порушення прав українців у СРСР та українських національних прав і розсилала їх незалежно від державних кордонів державам-учасницям Гельсінської наради. ЗМІ підхоплювали наші документи й поширювали через радіо “Свобода”, “Голос Америки” та Бі-Бі-Сі совітським громадянам. Діяльність Гельсінської групи стала в центрі світової політики. Про гельсінські групи широко заговорили в Україні і в цілому Совітському Союзі. Інтерес до нас постійно зростав. На мене посилювався тиск з боку міліції по лінії офіційного адміністративного нагляду, а з боку КДБ — безупинне слідкування, підслухування, контроль за листуванням. Аби обійти чернігівську пошту, я заготовляв листи і передавав їх через інших людей до Києва для передачі або відправки адресатам.

Приїхав з Бердичева Водинюк. Я настільки був зайнятий діяльністю групи й поточною політично-просвітянською роботою, що не розпитував Водинюка про Північний провід ОУН. Мені важливіше було відчути його настрій, і десь в глибині душі я леліяв надію на приєднання його до Гельсінської групи. Він розумів значення групи як однієї з чергових груп у низці попередніх і, можливо, наступних. На мої обґрунтування особливостей групи та справді історичного її значення в післявоєнній історії боротьби за незалежність він відповів у тому дусі, що, либонь, учасники кожної підпільної групи свою називають історичною. Одначе нашу діяльність вважав дуже корисною. І власне проблему своєї співпраці з групою чи навіть членства в ній залишав відкритою на майбутнє. Перенесення співпраці на майбутнє мене аж ніяк не задовольняло, але мусив тамувати незадоволення, бо ж нічого не міг вдіяти. Прощалися ми в нормальному настрої. Я дав йому шість ділових листів доволі спокійного змісту і сказав, щоб він один з них передав пані Оксані Мешко. Коли її не буде, просив кинути до хати через кватирку. Решту листів мав кинути не в одну поштову скриньку, а в кілька, в жодному разі не кидати їх у районі 32-ої філії зв’язку, бо там живуть письменники і всю їхню кореспонденцію контролює КДБ.

Коли мене заарештували, усі листи цієї партії виявилися у руках КДБ. На конвертах стояли штемпелі 32-ої філії зв’язку. Чому?

Додатки

Додаток 1

Із архівної справи

Додаток 2

Із архівної справи

Додаток 3

Додаток 4 [3]

Фото. Друзі-політв’язні