Заборонені чари

— В анґарі є готові блоки для бунґало на зразок цих, — Смирнов кивнув на вже зведені будинки. — За тутешніх кліматичних умов нічого більшого й не треба. Також маємо необхідну техніку для їх спорудження, меблі, інше хатнє начиння. А в підвалі анґару встановлено невелику, але потужну електростанцію на холодному синтезі. Підземні кабелі живлення вже прокладено до місць майбутнього розташування бунґало. Встановити їх з нашою технікою — справа кількох днів, проте ми визнали за доцільне, щоб посильну участь у цьому взяли самі МакКої. Три чи чотири ночі вони зможуть провести і в анґарі, а побудова власного житла стане для них чимось на зразок бойового хрещення.

— Мабуть, це правильно, — погодилася Маріка. — Тут на них чекає важке життя. Вони мають зрозуміти це від самого початку.

— Атож, — сказав Смирнов. — Попри всі ресурси, які ми зможемо надати в їхнє розпорядження, їм буде нелегко пристосуватися до нових умов.

Відколи джип від’їхав від анґару, Маріка не переставала краєм ока стежити за ним. Вона бачила, як машина зупинилася біля дітей, і чоловік з жінкою покликали до себе хлопчика в штанцях. Вони про щось побалакали з ним і поїхали далі, а хлопчик, трохи потупцювавши на місці, поволі, відверто неохоче, поплентався в напрямку Смирнова, місіс Волш та Маріки. Інші діти щось гукали йому вслід і красномовними жестами кликали до себе. Час від часу він обертався, знизував плечима і розводив руками.

Та якоїсь миті поведінка хлопчика різко змінилася. Він уже не звертав уваги на заклики своїх товаришів, більше не зупинявся й не озирався назад, а прискорив ходу і цілеспрямовано рушив до пагорба.

Коли хлопчик був кроків за п’ятнадцять від них, Маріка роздивилася його ауру й побачила ті особливі „кольори“, за якими Конори впізнавали своїх родичів. Він мав живий, повноцінний дар!

— Або я марю, — невпевнено мовила вона, — або… Ви ж говорили, що МакКої тут не живуть.

— Я сказав правду. МакКої, — Смирнов наголосив на множині, — тут не живуть. Є лише один МакКой.

Тим часом хлопчик наблизився до них і піднявся на ґанок. Він мав років вісім або дев’ять, не більше. Був чорноволосий і дуже смаглявий — вірніше, засмаглий. Допитливо глянувши на Маріку, хлопчик звернувся до місіс Волш:

— Я зовсім не хочу їсти, тітко Дейно. Я говорив мамі й татові, що не голодний, але вони наказали йти до вас.

Місіс Волш лагідно скуйовдила його коротку чуприну. А Смирнов строго мовив:

— Ти дуже неввічливий, Вільяме. Чому не привітався з леді Марікою?

Хлопчик, якого звали Вільям, знову зиркнув на Маріку і чомусь скрушно зітхнув. Погляд його темно-карих очей був такий упізнаваний, що вона мало не зойкнула від неймовірного, божевільного здогаду.

„Невже?…“

— А я не знаю її, — з дитячою прямотою заявив Вільям.

— Тим більше ти маєш привітатися, — м’яко зауважила місіс Волш.

Тоді хлопчик повернувся до Маріки й сказав:

— Добридень, леді… А ви справді леді?

— Так, Вільяме, — відповіла вона, пильно вдивляючись у його вкрите густою засмагою обличчя.

— Найсправжнісінька леді?

— Атож, найсправжнісінька.

— І всі леді вдягаються так гарно? — продовжував розпитувати Вільям.

— По-різному, — всміхнулася Маріка. — Але багато вдягаються саме так.

Місіс Волш узяла хлопчика за руку.

— Ходімо, Біле. Тобі час обідати.

— Але я не хочу їсти, — заперечив він.

— Хочеш не хочеш, а мусиш. І що швидше ти пообідаєш, то раніше повернешся до друзів.

Цей арґумент переконав Вільяма, він мовчки спустився з ґанку й попрямував до сусіднього бунґало. Перш ніж піти за ним, місіс Волш запитливо глянула на Смирнова. Той похитав головою:

— Іди сама, Дейно. Ми зачекаємо тут.

Коли місіс Волш з Вільямом увійшли до будинку, Маріка повільно промовила:

— Аліса розповідала, що в неї був менший брат Вільям, який помер наступного дня після народження. Це було п’ять років тому. Якщо зробити поправку на плин часу, то все збігається.

— Так і є, — підтвердив Смирнов. — Щойно ви познайомилися з Вільямом Монтґомері-молодшим. Ще до народження було встановлено, що він має здоровий дар, і Курія постановила вбити його. На щастя, за рік до того Куратором з безпеки став Еміліо Родріґес, і він організував порятунок хлопчика. Вільям змалку мешкає на Альпії і вважає Поля та Бланш своїми батьками, проте знає, що в нього є сестра Аліса. Вочевидь, тому він так розгубився і не привітався з вами одразу. А так він дуже чемний хлопчина.

— Він думав, що я Аліса?

— Схоже, на те. А коли Дейна назвала вас на ім’я, Вільям засмутився.

— Я це помітила, — сказала Маріка. — Тепер розумію, чому вам потрібна Аліса.

— Вона потрібна нам не лише через Вільяма. Багато МакКоїв знають Алісу, як свою родичку, і повірять їй швидше, ніж нам. Проте ви, принцесо, та інші Конори потрібні нам ще більше.

Замовкнувши, Смирнов обвів поглядом рівнину, взяв нову сигарету й закурив. Відтак продовжив: