Забутi письмена (на украинском языке)

Сам Мiкейрос не наважився б стверджувати, що небуденний, майже космiчний пейзаж, який вiдкривався звiдси, захоплював його своєю красою. Вiн народився в Амазонiї i з дитинства призвичаївся до бiльш-менш рiвнинних пейзажiв. Його чарувала сельва, милувала душу грацiозно повiльна, майже застигла, лiсова рiчечка, що десь далеко впадала в Амазонку, зваблювали ледь помiтнi стежки джунглiв i тiшили око мальовничi яскраво-зеленi пагорби, мiж якими вигрiвалися на сонцi хатини невеличкого селища Ача. У цьому селищi, в якому народжувалися, жили й умирали всi його предки з часiв Конкiсти, вiн i провiв своє раннє дитинство. Отож, вдивляючись у гори на свiтанку чи опiвночi, вiн не так милувався природою, як намагався проникнути у таємницю Анд, у ту велику таємницю, що утворилася з безлiчi дрiбних катастроф, дивовижних пригод, стихiйних i людських лих, яких поки що не могли й пояснити. А ще вiн намагався проникнути у таїну походження iндiанських племен, що вiддавна жили на схилах цих гiр - iсторiя їх, якби її грунтовно дослiдити, могла б пов'язати древню, нинi загиблу цивiлiзацiю, що колись iснувала тут, iз життям сучасним, а може, й прийдешнiм. Так, вiн, кого вже давно вважають диваком, гiрським схимником чи просто божевiльним, - кожен по-своєму, виходячи iз власного розумiння способу життя i захоплень доктора Мiкейроса i розумiння теорiй, якi вiн висував, поширював та всiляко вiдстоював, - шукав цiєї розгадки. Та незалежно вiд того, хто i як ставився до господаря "гiрського гнiзда", кожен усвiдомлював, що все своє життя Мiкейрос присвятив захопленню, яке не тепер, то колись, згодом вважатимуть неоцiненною послугою людству. Можливо, це станеться тодi, коли вченi зумiють прочитати й розшифрувати все, що закодоване на плитах, звезених сюди з рiзних куточкiв Анд i всього континенту.

Тим часом остання блискавиця обпалила вершину гори, що обрисами своїми скидалася на знесиленого, заваленого на бiк орла, i Мiкейрос напружився, чекаючи, що слiдом за нею вдарить над перевалом грiм. Одначе в горах було тихо. Раптом щось примусило його озирнутись, i вiн побачив постать людини, яка, обминаючи оселю, бралася просто до нього.

Постать видалася йому незнайомою, не мiг вiн розгледiти i обличчя цього невисокого на зрiст, але широкоплечого, могутньої статури чоловiка, що, нахиливши голову, вперто, як вiл на круту гору, пiднiмався на найвищу точку плато, де стояв Мiкейрос. I з кожним його кроком у душi доктора Мiкейроса наростала якась незбагненна тривога. Нi, не те, щоб його непокоїла сама поява тут людини. Хоч i обрав вiн життя самiтника, проте жив не так уже й вiдлюдькувато. Крiм сеньйори Олiвейри, що була йому й дружиною, i домогосподаркою, й особистим секретарем i жила тут майже все лiто, сюди ще час вiд часу наїжджали його колеги з рiзних унiверситетiв Перу, Колумбiї та Болiвiї, знайомi альпiнiсти, що зупинялись у "гiрському гнiздi" перед тим, як вирушити в черговий похiд у гори. А повертаючись, дехто додавав до його колекцiї одну або й двi кам'янi плити, знайденi десь по далеких гiрських селищах чи невiдомих ущелинах. Iнодi ж вони не мали змоги принести плити й залишали аркушi паперу, на яких були малюнки та пiктограми, баченi ними на скелях. Вiн завжди радiв появi тут кожної нової людини. I хоча сам не був говiрким, одначе робив усе можливе, щоб гостi не почувались у нього незручно, вiдпочили й хоч трохи ознайомились iз "забутими письменами", залишеними бозна-ким i коли на кам'яних "пергаментах" сивої давнини. Але цей чоловiк... Хто вiн? Чому так похмуро, немовби приречено, чвалає вiн сюди цiєї надвечiрньої пори? Якi думки пригнiчують його, якi поривання ведуть до "гiрського гнiзда" i взагалi в гори? I чому, стежачи за його ходою, Мiкейрос вiдчував якусь невиразну тривогу?

Ось вiн уже зовсiм близько. Видно його обличчя - загрубiле, з дещо незвичайними обрисами: не iндiанець, не європеєць, але й не метис. Здається, риси схiднi. Можливо, японець? Або шерп iз Непалу? Обличчя вилицювате, обтягнуте жовтуватою шкiрою. I погляд чорних очей (вiн зупинився за два кроки вiд доктора Мiкейроса i якусь хвильку мовчки виважував його поглядом) стомлений i водночас заворожуючий, гiпнотизуючий...

- Ви господар цiєї оселi? - неголосно запитав прибулець, дивлячись йому просто в очi. Вiн говорив по-англiйськи, але з помiтним i трохи незвичайним акцентом.

- Так. Усi звуть мене просто доктором Мiкейросом, так можете звертатися до мене й ви. Одначе хто ви й що привело вас сюди? - Доктор вийняв з рота давно пригаслу люльку i насторожено чекав вiдповiдi.

- Моє прiзвище - Кодар. Воно нiчого не скаже вам, вiдрекомендувався незнайомець. У голосi його не вчувалося нi втоми, нi хвилювання. Здається, вiн анiтрiшки не турбувався про те, як прийме його господар цього притулку. - Воно нiкому нiчого не скаже в цьому мiстечку. Та, мабуть, i в цiй країнi.

Мiкейрос видобув з кишенi пласку металеву тютюнницю i, не зводячи очей з Кодара, заходився повiльно набивати свою люльку. Потiм так само повiльно спитав:

- Можу я дiзнатися, що привело вас сюди, сеньйоре Кодар?