Зачарована Десна

Олександр Петрович Довженко. Зачарована Десна

 В сьому короткому нарисi автобiографiчного кiнооповiдання автор поспiшає зробити вiдразу деякi визнання: в його реальний повсякденний свiт що не день, то частiше починають вторгатися спогади.

 Що викликає їх? Довгi роки розлуки з землею батькiв, чи то вже так положено людинi, що приходить час, коли вивченi в давно минулому дитинствi байки й молитви виринають у пам'ятi i заповняють всю її оселю, де б не стояла вона.

 А може, те й друге разом i в такiй же мiрi, як i непереможне бажання, перебираючи дорогоцiннi дитячi iграшки, що завжди десь проглядають в наших дiлах, усвiдомити свою природу на раннiй досвiтнiй зорi коло самих її первiсних джерел. I першi радощi, i вболiвання, i чари перших захоплень дитячих...

 До чого ж гарно i весело було в нашому городi! Ото як вийти з сiней та подивись навколо - геть-чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвiте весною! А що робилось на початку лiта - огiрки цвiтуть, гарбузи цвiтуть, картопля цвiте. Цвiте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, бурякiв, лободи, укропу, моркви! Чого тiльки не насадить наша невгамовна мати.

 - Нiчого в свiтi так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало. Коли вилiзає з землi всяка рослиночка, ото менi радiсть,- любила проказувати вона.

 Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед лiта вони вже не вмiщалися в ньому. Вони лiзли одна на одну, переплiтались, душились, дерлися на хлiв, на стрiху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю.

 А малини - красної, бiлої! А вишень, а груш солодких, було. як наїсися,- цiлий день живiт як бубон.

 I росло ще, пригадую, багато тютюну, в якому ми, маленькi, ходили, мов у лiсi, в якому пiзнали першi мозолi на дитячих руках.

 А вздовж тину, за старою повiткою, росли великi кущi смородини, бузини i ще якихось невiдомих рослин. Там неслися кури нишком од матерi i рiзне дрiбне птаство. Туди ми рiдко лазили. Там було темно навiть удень, i ми боялись гадюки. Хто з нас у дитинствi не боявся гадюки, так за все життя й не побачивши її нiде?

 Коло хати, що стояла в саду, цвiли квiти, а за хатою, проти сiнешнiх дверей, коло вишень,поросла полином стара погребня з одкритою лядою, звiдки завжди пахло цвiллю. Там, у льоху, в присмерку плигали жаби. Напевно, там водилися й гадюки.

 На погребнi любив спати дiд.

 У нас був дiд дуже схожий на бога. Коли я молився богу, я завжди бачив на покутi портрет дiда в старих срiбнофольгових шатах, а сам дiд лежав на печi i тихо кашляв, слухаючи своїх молитов.

 У недiлю перед богами горiла маленька синенька лампадка, в яку завжди набиралось повно мух. Образ святого Миколая також був схожий на дiда, особливо коли дiд часом пiдстригав собi бороду i випивав перед обiдом чарку горiлки з перцем, i мати не лаялась. Святий Федосiй бiльш скидався на батька. Федосiю я не молився, в нього була ще темна борода, а в руцi гирлига, одягнена чомусь у бiлу хустку. А от бог, схожий на дiда, той тримав в однiй руцi круглу сiльничку, а трьома пiчками другої неначе збирався взяти зубок часнику

 Звали нашого дiда, як я вже потiм довiдавсь, Семеном. Вiн був високий i худий, i чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода бiла. I була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких лiт. Пахнув дiд теплою землею i трохи млином. Вiн був письменний по-церковному i в недiлю любив урочисто читати псалтир. Нi дiд, нi ми не розумiли прочитаного, i це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу.

 Мати ненавидiла дiда i вважала його за чорнокнижника. Ми не вiрили матерi i захищали дiда од її нападiв, бо псалтир всерединi був не чорний, а бiлий, а товста шкiряна палiтурка - коричнева, як гречаний мед чи стара халява. Зрештою, мати крадькома таки знищила псалтир. Вона спалила його в печi по одному листочку, боячись палити зразу весь, щоб вiн часом не вибухнув i не рознiс печi.

 Любив дiд гарну бесiду й добре слово. Часом по дорозi на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, вiн довго стояв посеред шляху i, махаючи пужалном, гукав услiд подорожньому:

 - Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нiкуди ж не звертайте!.. Добра людина поїхала, дай їй бог здоров'я,- зiтхав вiн лагiдно, коли подорожнiй нарештi зникав у кущах.

 - А хто вона, дiду, людина ота? Звiдки вона?

 - А бог її знає, хiба я знаю... Ну, чого стоїш як укопаний? - звертався дiд до коня, сiдаючи на воза.- Но, трогай-бо, ну...

 Вiн був наш добрий дух лугу i риби. Гриби й ягоди збирав вiн у лiсi краще за нас усiх i розмовляв з кiньми, з телятами, з травами, з старою грушею i дубом - з усiм живим, що росло i рухалось навколо.

 А коли ми ото часом наловимо волоком чи топчiйкою риби i принесемо до куреня, вiн, усмiхаючись, докiрливо хитав головою i промовляв з почуттям тонкого жалю i примиренностi з бiгом часу:

 - А-а, хiба це риба! Казна-що, не риба. От колись була риба, щоб ви знали. Ото з покiйним Назаром, хай царствує, як пiдемо було...