Загнуздані хмари

Мак закінчив роботу і дивився переможцем. Та Галинка все ж таки ніяк не розуміла, що він вирішив зробити з таємничою невидимкою.

Надворі вже зовсім спустився вечір. За вікном шаруділо листя.

Мак урочисто увімкнув свій прилад.

На маленькому екранчику перед очима Галинки вималювалась частина електрички. На стільці сиділа Рая і зосереджено читала газету.

— Все спокійно! — сказав Мак. — Я думаю, він з’явиться пізніше. Ти не заперечуватимеш, коли я просиджу тут у тебе цілу ніч? А вранці поїдемо до нас. Чого тобі сидіти самій, доки дідусь видужає?

— Я дуже рада, — сказала задоволено Галинка. — Тепер я спатиму спокійно, але я не розумію, як твій телевізор покаже тобі ту потвору, коли її не видно!

— А я сподіваюсь її побачити, — впевнено заявив Мак. — Вірніше, її побачить мій телевізор. Річ у тому, що прилад у мене ж не звичайний. Я його недаремно назвав телерозвідником. От ми тут сидимо, а він розвідає все, що десь відбувається, все виявить, сфотографує навіть. Я гадаю, що невидимка все ж таки відбиває певну кількість світла. Що б він там з собою не робив, а згладити всі нерівності свого тіла він не зможе. І от на згинах цих площин буде відбиватися певна кількість світла. От поклади якусь скляну фігурку у воду, середина буде просвічувати, а краї буде видно. Око наше дуже недосконале і таку незначну кількість світла, яку відбиває невидимка, воно не впіймає, а прилад мій впіймає. Він реагує на найслабше світло, навіть на невидиме проміння.

— О, — здивувалась Галинка. — Хіба буває невидиме проміння?..

— Ну аякже, — засміявся Мак. — А візьми, наприклад, рентгенівське проміння. Воно ж невидиме, хоч і примушує світитись багато речовин. Знаєш, будь-які світлові хвилі — це по суті електричні хвилі. Мій розвідник реагуватиме на всяке проміння, побачить навіть те, чого не бачитиме наше око. Може, це не буде звичайне відображення, а будуть зеленясті крапочки чи рисочки. Напевно я сам не знаю, що воно вийде, а щось та буде!

Годинник у дідовій кімнаті пробив дванадцять ночі. Галинка, захоплена напруженим чеканням, зовсім не хотіла спати і дивилась на екранчик сухими почервонілими від безсоння очима.

— Хай тільки впіймається, капосний, ми йому покажемо, як бавитись блискавками, — обурено сказала вона. — Я йому віддячу за дідуся!..

Знову охоплена турботою про діда, вона підбігла до телефону і подзвонила до лікарні.

— Все так само, — сумно сказала вона, вислухавши відповідь, — все так само, хоч дідусь міцний, ой, який міцний, і мусить усе перебороти.

Вона сіла знову на канапку і згорнулась у своїй улюбленій позі.

— Хочеш, — запропонувала вона! Макові, - я розповім тобі, за що дід одержав орден Леніна. Ти тоді побачиш, яка це людина!

Мак мовчки кивнув головою і, дивлячись на силует спокійної Раї, що вимальовувався на екрані, приготувався слухати.

— Дід тоді був ще не старий. І колгосп тоді був зовсім не такий, як тепер. А на скотному дворі, кажуть, було всього десятеро свиней і п’ятеро овець, і аеродрому не. було, і багато дечого не було. От дідусь і вирішив хоч що завгодно, а придбати добру отару. Він дізнався, яких гарненьких племінних овець викохує сусідній радгосп, і поїхав по них. Дідусеві пощастило, він там придбав цілу отару і повів її степами до нас. Була весна, середина квітня, здається.

І от, ти подумай! Знялася страшенна снігова буря. Ти знаєш, що таке в природі трапляється! Закрутило і замело таке, що ні дороги, ні овечок не видно. На щастя, дід надибав ярок і став під його захистом чекати, поки ущухне хуртовина. А холод був великий, і вівці могли замерзнути. І от дві доби дідусь не давав вівцям стояти і засинати, щоб вони не замерзли. Нарешті, на третій день, буря почала вщухати, та з дідом трапилося лихо. Одна вівця потрапила в якусь яму. Дід почав діставати її звідти, та й сам упав і зламав собі ногу.

Що тут робити!.. Пригнати отару він не мав сил, а треба було її рятувати, бо вона могла загинути. Ну, дідусь і вирішив, якщо іти не може, повзти. Так він повз і стрибав кілька кілометрів. Знайшов, нарешті, шлях і там уже здибав якогось колгоспника. Тоді він розповів про отару і попросив, щоб негайно її врятували, і знепритомнів. У нього був перелом ноги, ото він і досі шкутильгає. Це тоді його нагородили орденом.

Галинка замовкла. Мак тільки зібрався щось запитати в неї, як раптом весь затремтів, немов перейнятий електричним струмом, і завмер, ухопившись за ручку крісла, насторожений, схвильований…

— Дивись, дивись!.. — зашепотів він.

Галинка повернулась до екранчика і побачила на ньому якісь дивні зміни.

Рая сиділа так само, очевидно, заглибившись у читання, а тимчасом швидко розчинились і знову причинились двері до електрички, і звідти попливла якась чудна істота. Це була тінь людини з білястих крапочок, вірніше привид людини. Це був якийсь ходячий лантух, безформний, незрозумілий, страшний. Ця потвора діловито почала обходити Раю, виблискуючи однією якоюсь яскравою крапочкою, лишаючи навколо себе якісь сліди, немов розірвані білясті хмарки… Вона зупинилася просто за спиною Раї, страшна своєю невідомістю, чудернацьким виглядом.