Залишенець. Чорний ворон

І ось тоді нам уперше довелося переповити Ярка на польовій дорозі, а передрімати «пощастило» у стодолі одного добродія, якому я віддав усю решту справді знецінених, як виявилося, польських марок. Він, цей добрий дядечко, навіть заніс нам у клуню старого кожуха, «щоб мама з дитятком не змерзли», а коли я, ґречно подякувавши, сказав, що якби не він, то нам довелося б ночувати просто неба, дядечко простодушно підтакнув: «Та певно, певно! Так воно є. У наших людей християнство тільки на язиці», після чого пішов до хати і приніс нам ще скориночку хліба та дві варені бараболі, «щоб у мами молочко не втекло».

Те саме спіткало нас і в Копичинцях, де ми проти ночі, як старці, ходили від хати до хати (чи не вперше в житті я зазнав такого приниження) і вже втратили всяку надію, аж тут з одного двору вийшла ставна жінка, зодягнута в чорне, й сама запросила нас до себе переночувати. Ми переступили поріг її хати і, як ведеться, звели очі вгору на покуть до образів, щоб перехреститися й подякувати цьому дому за прихисток, але ніде не побачили ікони. Помітивши нашу розгубленість, господиня сказала:

— Ви зайшли до жидівської хати, а в нас немає ікон. Бога треба носити у серці, інакше його можуть украсти.

Я відразу згадав пророкування Євдосі та суворий припис лицарів ордену руки святого Іоанна: не ночувати під жидівською стріхою.

— Якщо не гребуєте, то давайте мені дитину, — ніби вгадуючи мої думки, мовила вона. — А самі роздягайтеся. Мене звуть Євою.

— Чим же ми вам віддячимо, пані Єво? — спитав я, уже звиклий до того, що в цьому краї добрість коштує грошей.

— Відробите. Маю для вас серйозну роботу.

— Роботу? — здивувався я. — Але… якщо це не надовго. Ми, пані Єво, в дорозі.

— Бачу. Я також із народу гнаного, тому й співчуваю вам.

А ще більше оцьому дитяті. — Вона взяла на руки Ярка. — Роботи тут на хвилину. Попрошу вас зарубати курку, бо нам це забороняє віра. Якщо не боїтеся, звичайно.

— Та ні, чого ж… — Тут я не стримав усмішки: якби ви, пані Єво, знали, скількох «курей» зарубала ця рученька, то навряд чи пустили б мене до хати.

Але все гаразд, пані Єво, молода курочка скоро вкипить, ви тим часом скупаєте і погодуєте нашу дитину, і туга у ваших очах більше за всякі слова розповість про те невимовне горе, що спіткало вас у чужому краї, адже ви, пані Єво, теж мали дитину і доброго мужа, та забрала їх моровиця від вас назавжди. Вейз мір[*], навіщо ти залишив цю жінку саму в цілому світі і як же, якими шляхами вона тепер повернеться до свого Єрусалиму? Ніяк, ніяк не повернеться, бо ті шляхи сплетено в Божий бич, що виляскує над розсіяним плем'ям. Та за вечерею пані Єва наливає нам темної і густої, мов кров, вишнівки, такої солодкої, аж злипаються губи, і каже, що вона теж пробуває не у своєму домі, це тільки її тимчасове житло, випадкове пристановище вигнанки, тож випиймо за те, щоб кожен із нас повернувся до свого Єрусалиму.

Отак каже пані Єва і підкладає нам до золотистої юшки найкращі шматки молодої курки, принесеної в жертву для блукачів-бандитів, котрі невідь-коли повернуться до свого рідного краю.

6

А ще яка могла бути радість од волі, за якою чорною тінню стояла розлука? Ми намагалися про це не думати й не говорити, наче прощальна хвилина була десь далеко-далеко. Та вона заскочила нас зненацька! Коли Тіна зайшла з дитиною до похмурого приміщення поліційної управи, ми ще й гадки не мали, що це може статися так раптово. Я ждав її надворі поодалік, хвилюючись, щоб нас не арештували за самовільний перехід кордону, і покладав надію на те, що моя пташка щебече польською мовою. Може, саме тим вона і вчарувала поліцаїв, бо я докурював тільки третю цигарку, як Тіна вже вийшла на вулицю в супроводі веселого жовніра і махнула мені рукою: все гаразд, підходь сміливо. Виявилося, що нам уже виписали документ на право безкоштовного проїзду до Тернополя, де ми мусили звернутися до еміграційного дому.

Жовнір завів нас до залізничної станції і — «до відзеня». Відійшовши вже далеченько, він раптом обернувся й гукнув:

— Поцьонґ бендзі за двадзєшця мінут!

Він пішов собі далі, а ми так і застигли на пероні, поволі всотуючи в себе чужі слова, страшні і безглузді, адже далі Тіна мала їхати вже без мене, тільки з Ярком, і невідомо було, чи ми ще колись побачимося. Один шанс із тисячі випадав на таке ефемерне диво, а може, й менше, не знаю, не знаю, не знаю, чи взагалі випадає карта на таке неймовірне щастя, та зараз я приголомшено дивився на Тіну — що він сказав, що він зморозив, цей шепелявий жовнір, «двадзєшця мінут» — це скільки: двісті, дві тисячі? — і Тіна повторила ті страшні й безглузді слова:

— Потяг буде через двадцять хвилин.

Поволі, дуже поволі доходив до мене їх зміст. В'язкий туман застилав зір, але в тому тумані я виразно, дуже виразно бачив її сполотніле обличчя, бачив сірі розчахнуті очі й побілілі вуста.

— Ти теж можеш їхати з нами, — сказала Тіна.

— Прости…

— Тоді все? — вона спробувала всміхнутися, але не вийшло.

— Не все, — хтось чужий промовляв моїм хрипким, неприємним голосом. — Якщо виживу, я знайду тебе. Дай мені рік-два.