Замок

– А в чому ти бачиш тут вплив Замку? – запитав К. – Наразі я не помітив ніякого втручання. Усе, що ти розповіла досі – бездумний страх людей, зловтіха через нещастя ближнього, зрадлива дружба, – речі, які зустрічаються на кожному кроці. А з боку твого батька – принаймні так мені видається, – дріб'язковість. Бо що таке диплом? Підтвердження його здібностей, які залишилися при ньому? Тим краще. Він ускладнив начальнику завдання саме тим, що відразу ж на другому слові кинув тому під ноги свій диплом. Але найбільш показовим видається мені те, що ти жодним словом не згадуєш Амалії, яка завинила у всьому і яка, мабуть, тихенько стояла собі ззаду і спокійно спостерігала за цим спустошенням.

– Ні, – сказала Ольга. – Тут нікому ні в чому не можна дорікнути, ніхто не міг би вчинити інакше, усе це вплив Замку.

– Вплив Замку, – повторила Амалія, яка непомітно підійшла знадвору, батьки були вже в ліжку. – Розповідають історії про Замок? Усе ще сидите тут удвох? Ти ж збирався відразу йти назад, К., а зараз вже наближається десята. Тебе цікавлять такі історії? Тут є чимало людей, які тільки цим і живуть, вони сідають одне навпроти одного і мучать себе навзаєм, але ти, як мені здається, не належиш до таких людей.

– Ні, – заперечив К. – Саме до них я й належу. Натомість люди, яких такі історії не хвилюють і які примушують хвилюватися інших, не справляють на мене надто сильного враження.

– Добре, – сказала Амалія. – Але людська цікавість буває різна. Наприклад, я чула про одного юнака, який цілими днями й ночами думав тільки про Замок, більше нічого його не цікавило. Усі переживали, щоб він не з'їхав з глузду, бо всі його думки були звернені догори, до Замку. Але врешті з'ясувалося, що думав він не стільки про Замок, скільки про доньку якоїсь прибиральниці однієї з канцелярій, і після того, як здобув її серце, все налагодилося.

– Думаю, цей чоловік мені сподобався б, – сказав К.

– Я сумніваюся, – відповіла Амалія, – що тобі сподобається цей чоловік, але, можливо, – його дружина. Та не буду вам заважати, я лягаю спати й мушу вимкнути світло. Бо хоча батьки вже сплять, але за годину найміцніший сон уже минеться, і тоді їх може розбудити будь-що. На добраніч.

І справді вмить стало дуже темно, Амалія, вочевидь, примостилася десь біля батьківського ліжка.

– Хто цей юнак, що про нього вона розповідала? – запитав К.

– Не знаю, – відповіла Ольга. – Можливо, Брунсвік, хоча це ніби й не зовсім про нього, мабуть, хтось інший, її не завжди легко зрозуміти, бо ніколи невідомо, серйозно вона говорить чи жартує. Переважно вона говорить серйозно, хоча це й звучить іронічно.

– Облиш ці припущення! – сказав К. – Як ти потрапила в таку сильну залежність від неї? Це трапилося ще до вашого нещастя? Чи вже після? І хіба в тебе не виникало бажання звільнитися від неї? Ця залежність має якесь конкретне пояснення? Вона ж наймолодша, а отже, повинна всіх слухатися. Винна вона чи ні, але це вона накликала біду на сім'ю. І замість щодня просити в кожного з вас пробачення за скоєне, вона тримає голову вище за всіх, ні про що не турбується, тільки опікується батьками, і то робить їм велику ласку. Вона не хоче бути ні в що посвяченою, як сама говорить, а коли врешті розмовляє з вами, то переважно серйозно, хоча це й звучить іронічно. Можливо, її влада пояснюється красою, про яку ти часом згадуєш? Але ви всі троє дуже схожі між собою. А те, чим вона від вас обох відрізняється, свідчить не на її користь. Коли я побачив її вперше, мене злякав її тупуватий холодний погляд. А крім того, хоча вона й наймолодша, це зовсім не помітно в її зовнішності, бо вона виглядає, як ті позбавлені віку жінки, які майже не старіють, але зате ніколи не бувають по-справжньому юними. Ти бачиш її щодня, тому не помічаєш твердості в її обличчі. Саме тому, подумавши, я не можу надто серйозно сприймати й симпатії Сортіні до неї, можливо, своїм листом він хотів її тільки покарати, а не покликати?