Замок

Попри все у нього було відчуття, що він уже досягнув чогось і тепер це стало його власністю, яку він не повинен віддавати на вимогу першого-ліпшого.

– Ви в будь-якому випадку з ним розминетеся, незалежно від того, залишитеся чекати чи підете, – ці слова звучали категорично, але в них відчувалася готовність поступитися К.

– Тоді я краще розминуся, поки чекатиму, – вперто сказав К., цей пан не примусить його піти звідси.

Чоловік на мить відхилив назад голову і зосереджено заплющив очі, ніби хотів повернутися до власної поміркованості після впертості К. Провів язиком по губах напіврозтуленого рота і сказав фірманові:

– Розпрягайте коней.

Візник послухався і змушений був злізти донизу у своєму кожусі, він кидав на К. злісні погляди, ніби сподівався не іншого наказу від свого пана, а більшої податливості К. Він потягнув коней разом із санками назад, до бічної прибудови, мабуть, там, за великими ворітьми, містилася конюшня і возівня. К. залишився сам. Сани рухалися в одному напрямку, юнак – в іншому, тою ж дорогою, якою прийшов К. Усе відбувалося дуже повільно, ніби К. хотіли продемонструвати, що він усе ще має можливість повернути їх назад.

Мабуть, це справді було можливо, але нічого б не дало, бо повернути назад сани означало вигнати геть самого себе. Тому він залишився стояти єдиною живою душею на всьому дворі, хоча це й була безрадісна перемога. По черзі він дивився услід то панові, то фірману. Добродій уже дійшов до дверей, через які К. потрапив у двір, ще раз озирнувся назад, похитав головою на затятість К., а потім рішучим, коротким і остаточним рухом зайшов у коридор, де відразу ж зник. Фірман ще довго залишався у дворі, в нього було багато роботи з повозом, він мусив відчинити важкі ворота конюшні, завезти санки задом наперед досередини, розпрягти коней, відвести їх до стійла; усе це він виконував серйозно, самозаглиблено, без найменшої надії на те, що незабаром доведеться їхати. І це мовчазне порання без єдиного погляду на К. здавалося значно більшим докором, аніж поведінка урядника. Фірман закінчив роботу в конюшні, неквапно похитуючись, пройшов навскоси через двір, зачинив великі ворота, повернувся. Усе це дуже повільно, зосереджуючись тільки на спогляданні власних слідів на снігу; потім зачинився в конюшні і вимкнув освітлення, бо для кого мало б світитися? Тепер залишилася єдина світла смуга нагорі, у дерев’яній галереї, ця смуга ненадовго затримала на собі блукаючий погляд К., і йому здалося, що з ним розірвали всілякі стосунки. Тепер він вільніший, ніж будь-коли раніше, він виборов собі цю свободу, яку мало хто зміг би вибороти собі, свободу чекати в забороненому місці, і ніхто не мав права торкатися його чи виганяти, а навіть і говорити з ним. Та водночас він мав сильне відчуття, що не існувало нічого безглуздішого й безнадійнішого за цю свободу, за це очікування, за цю недоторканність.

Розділ дев’ятий

І він зірвався з місця та пішов назад до будинку, цього разу вже не крадькома попід муром, а навпростець по снігу, зустрів у коридорі господаря, той мовчки кивнув і показав на двері корчми, К. послухався цього знаку, бо змерз і хотів побачити людей. Але зайшовши досередини, був розчарований, бо за єдиним столом, мабуть, принесеним спеціально, адже переважно відвідувачі обходилися бочками з-під пива, – сидів той самий урядник, а перед ним стояла господиня заїзду «Біля мосту». Це посилило й без того гнітючий настрій К. Свідома власної гідності Пепі з гордо піднятою головою та незмінною посмішкою, з косою, що коливалася в такт її рухам, поспіхом несла пиво і чорнило, бо юнак працював із документами, звіряючи між собою дані в записах, розкладених по всьому столу, а тепер вирішив щось занотувати. Господиня мовчки спостерігала за всім із висоти свого зросту, злегка випнувши губи, ніби відпочивала після того, як сказала чиновникові з паперами все важливе і він відреагував на це позитивно.

– А ось нарешті й пан землемір, – сказав урядник, побачивши, як К. зайшов до кімнати, потім знову заглибився у свої папери.

Господиня теж подивилася на К. байдужим і зовсім не здивованим поглядом. Пепі, здавалося, помітила К. лише після того, як він підійшов до шинквасу й замовив коньяк.

К. сперся на лікоть, прикрив очі долонею і на мить забув про все довкола. Потім ковтнув коньяку і відсунув його від себе як щось гидке.

– Навіть чиновники п’ють цей коньяк, – коротко сказала Пепі, вилила рештки, помила склянку й поставила на поличку.

– У чиновників є й кращий, – заперечив К.

– Можливо, – відповіла Пепі. – Але в мене немає.

На цьому вона вичерпала тему й цілком присвятила себе обслуговуванню пана з паперами, хоча той нічого й не вимагав. Пепі ходила довкола нього, шанобливо намагаючись через плече зазирнути в його записи, але така порожня цікавість і пиха не сподобалися навіть шинкарці, яка зневажливо насупилася.