Замок

«Панові землеміру із заїзду «Біля мосту»!

Землевимірювальні роботи, які ви здійснили, заслуговують на мою похвалу. Не гіршою була й праця помічників, ви змогли зробити їх ретельними. Не втрачайте старанності! Закінчіть справу гідно. Якщо ви зупинитеся напівдорозі, це викличе моє незадоволення. Що стосується всього іншого, не турбуйтеся, питання про винагороду незабаром вирішиться. Я пам’ятаю про вас».

К. підняв очі над листом лише тоді, коли його помічники, що читали значно повільніше, тричі вигукнули «Ура!», радіючи добрій звістці, а ліхтарі від цього захиталися.

– Тихо будьте, – сказав їм К., а потім звернувся до Варнави: – Це помилка.

Варнава його не зрозумів.

– Це помилка, – повторив К., і пообідня втома знову навалилася на нього. Шлях до школи видавався ще таким довгим, а за Варнавою стояла вся його сім’я, і помічники тиснулися до нього, аж він мусив відштовхнути їх ліктями. Як Фріда могла послати їх сюди, він же наказав усім залишатися в школі.

Він і без них знайшов би дорогу додому, і це було б навіть легше, ніж у такій компанії. Один із помічників обмотав довкола шиї шалик, обидва кінці якого віялися на вітрі і кілька разів ударили К. по обличчю; інший помічник марно намагався забрати шалик з обличчя К. своїм довгим, гострим і дуже рухливим пальцем, цим обидва добряче дошкуляли К., але їм, здається, подобалася забава, а також вітер та нічний неспокій.

– Уперед! – вигукнув К. – Якщо ви вже вийшли мені назустріч, то чому не принесли мою палицю? Чим я повинен загнати вас додому?

Помічники сховалися за спиною Варнави, але, здається, не сильно злякалися, бо поставили ліхтарі зліва і справа на плечі своєму господарю, який відразу ж струсив їх на землю.

– Варнаво, – сказав К., і йому стало важко на серці від того, що Варнава не розумів його. Куртка посланця привітно блищала, але в серйозних справах від нього не було ніякої допомоги, тільки тупий опір. Опір, який неможливо було подолати, бо й сам хлопець був безборонний, тільки посмішка його світилася, та це допомагало так само мало, як зорі там, нагорі, від вітру тут, унизу. – Подивися, що мені пишуть, – сказав К. і підніс Варнаві листа до обличчя. – Його неправильно поінформували. Я ж не виконую ніяких вимірювальних робіт, а чого варті мої помічники, ти сам бачиш. А роботу, якої я не роблю, я не можу перервати, отже, не можу викликати навіть незадоволення начальства, тож як мені сподіватися завоювати його прихильність! І залишатися спокійним я також не можу.

– Я передам це, – сказав Варнава, який навіть не намагався прочитати листа, та він і не зміг би цього зробити, бо К. підніс папір надто близько до його обличчя.

– Ох, – сказав К. – Ти обіцяєш, що передаси, але чи можу я тобі довіряти? Мені так потрібен вістоноша, на якого я міг би покладатися, а зараз як ніколи потрібен.

К. нетерпляче кусав губи.

– Пане, – сказав Варнава, м’яко нахиливши голову. – К. знову майже дав себе спокусити до довіри цим жестом. – Я все передам. І те, що ви мені казали минулого разу, також передам.

– Як! – вигукнув К. – Ти ще нічого не переказав? Хіба ти не ходив наступного дня до Замку?

– Ні, – сказав Варнава. – Мій добрий батько уже старий, і саме було багато роботи, я мусив йому допомогти, але незабаром знову піду до Замку.

– Але що ж ти робиш, ти, незбагненний чоловіче! – вигукнув К. і стукнув себе по чолі. – Хіба справи Кламма не важливіші за всі інші? Ти маєш високу честь бути вістовим канцелярії і так легковажиш цим. Кого хвилює робота твого батька? Кламм чекає на новини, а ти замість того, щоб бігти чимдуж, вигрібаєш гній зі стайні.

– Мій батько – швець, – незворушно сказав Варнава. – Він мав замовлення від Брунсвіка. А я шевчук.

– Швець – замовлення – Брунсвік! – розлючено вигукнув К., так, ніби назавжди відмовлявся вживати кожне з цих слів. – Кому на цих вічно порожніх дорогах потрібні чоботи? Мене не обходить усе це шевство. Я довірив тобі важливе доручення не для того, щоб ти забув і переплутав його, займаючись ремонтом чобіт, а для того, щоб ти миттю побіг до пана і все передав.

К. трохи заспокоївся, коли згадав, що весь цей час Кламм, напевно, був не в Замку, а в «Панському дворі», але Варнава знову розізлив його, коли, намагаючись довести, що добре пам’ятає перше доручення, почав повторювати слова К.

– Досить, я не хочу більше нічого чути, – сказав К.

– Не ображайся на мене, володарю, – попросив Варнава і, ніби несвідомо хотів покарати К., відвів погляд та опустив очі. Хоча, можливо, просто налякався, що на нього так кричать.

– Я не ображаюся на тебе, – сказав К., вже картаючи себе за нестриманість. – Але це дуже погано для мене – мати такого посланця у важливих питаннях.